Ректор, якого я прокляла

Частина 1. Глава 7. Якір

 Ще раз.

Я лежала на спині на даху Вежі Ворона й дивилася, як небо повільно сіріє з рожевого в білий. Між лопатками холодив камінь, у скронях гупало, а в роті стояв присмак заліза: я прикусила щоку.

— Я вже падала шість разів.

— Сім. Один не рахується, бо ви впали, не ступивши.

Демид стояв біля парапету, заклавши руки за спину. Чорний плащ, чорні рукавички, на волоссі ні порошинки роси, хоча решта даху блищала, як змащена. На світанку він завжди виглядав так, ніби його вирізали з ночі, а ніч забула забрати.

— Тіньовий крок, — повторив він, наче читав із підручника. — Ви ступаєте в тінь, яку відкидає предмет, і виходите з іншої, що на пару метрів далі. Тінь не відстань. Тінь — двері. Ви це розумієте?

— Розумію.

— Тоді чому ви щоразу виходите з неї головою в парапет?

— Бо вона там стоїть, — сказала я, сідаючи. — Парапет. Такий нахабний, посеред дороги.

Куток його рота ледь здригнувся. Я вже навчилася ловити ці здригання, як ловлять першу краплю перед дощем.

Над горами висіла тонка смужка світла. Далеко внизу Вежград димів сотнею комінів, і з вежі це виглядало так, ніби хтось поставив на стіл дрібні горнятка з гарячим молоком. Там, у Ліщинові, мама зараз би вже поставила тісто. Я раптом так чітко побачила її руки в борошні, що в мене стиснулося в грудях.

— Не думайте, — сказав Демид.

— Про що?

— Про те, про що ви зараз думаєте. Воно стукає в вузол, як у двері. — Він підійшов, подав мені руку й одразу відсмикнув, ніби згадав, що в рукавичці немає дірки. Тієї, що луснула на ярмарку. Він носив нові. — Тінь ловить найсильніше. Якщо ви розгублені, вона бере те, що лежить зверху: страх, злість, біль. І виходить за вами, куди вам не треба.

— Тобто мені перестати відчувати?

— Мені б це дуже допомогло.

— Вам і так допомагає, пане ректоре. У вас це виходить само.

Цього разу він таки усміхнувся. Коротко, суха півусмішка, від якої зморщився шрам над бровою. Я так здивувалася, що встала сама.

— Слухайте. Є таке, чого вас, певно, не вчили, бо дар у вас проявився пізно. — Він став напроти, на кроці, на який можна було подати руку, але не торкнутися. — Тінь без якоря — це вітер без гір. Вона йде, куди дме. Щоб тримати її, треба мати за що триматися. Тепле почуття, спогад, людина. Те, що повертає вас, коли ви заходите занадто глибоко.

— А у вас що?

Питання вирвалося, перш ніж я встигла його проковтнути. Демид не відповів. Його погляд пішов кудись повз мене, на північне крило вежі, де за кам'яною стіною була кімната із вирізаним на дверях іменем.

— У мене був хліб, — сказав він нарешті, дуже рівно. — Тепер його замало.

Я не знала, що на це відповісти. Тому сказала єдине, що знала:

— У мене пісня.

— Яка?

— Мамина. Колискова. Вона співала її щоразу, коли в мене боліла голова.

Він мовчав. Вітер шарпнув його плащ, і я побачила, що на зап'ясті, там, де рукавичка розійшлася на шві, чорний візерунок вузла слабко відблискує, мов мокра смола.

— Співайте.

— Що?

— Ви ж не збираєтеся тримати якір, не торкнувшись його. Співайте. Тихо. Для себе.

Мені захотілося провалитися крізь дах, і, схоже, саме цього він від мене й чекав. Але ж не при ньому. Я ж не колядувала в нього під вікнами. Я стиснула кулаки.

Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота…

Голос вийшов хрипкий, чужий. Перший рядок. Другий. На третьому я заплющила очі, бо інакше не змогла б, і мама стала поруч, така близька, що я відчула запах чебрецю з її фартуха. Руки теплі. Борошно на щоці.

— Тепер ступайте, — сказав Демид десь дуже далеко.

Я відчула тінь біля своїх ніг. Вона лежала на камені довга, тонка, від східного краю даху, де вже зійшло перше проміння. Я не думала. Просто зробила крок так, як у дитинстві ступають у відро з теплою водою.

Світ ковзнув.

Було таке відчуття, ніби мене пропустили крізь нитку у вушко голки. Холод, тиша, темрява без дна, і в ній, як тихе світло, мамина колискова. А тоді камінь вдарив мене під ноги, і я стояла.

На протилежному боці даху.

За п'ять кроків від того місця, де щойно була.

Я відкрила очі. Демид стояв там само, де й раніше, а я бачила його спину, бо я вийшла позаду. Він не обернувся. Сказав лише, дуже тихо, так, що слова ледь долетіли:

— Іще раз.

І в тому «іще раз» було стільки сухого, стриманого захвату, що я мало не розсміялася на весь дах.

* * *

— Він що, сказав «добре»? — Ксеня відкусила від булки і подивилася на мене так, ніби я повідомила, що ректор танцював на столі.

— Він сказав «іще раз». Це в нього вищий ступінь похвали.

— І скільки разів він сказав «іще раз»?

— Одинадцять.

— Бідолашна, — Ксеня щиро співчутливо погладила мене по руці. — А я весь ранок розпалювала плиту на кухні для пекарського практикуму. Мені майстер сказав, що в мене вогонь «експресивний». Знаєш, що це означає? Що в мене згоріло півкошика булочок. Три найкращих.

— Як шкода.

— Шкода, — Ксеня з'їла булку. — Ось ця остання.

Тимко за її спиною тихенько зітхнув, бо третя з тих булочок була з його кишені. Він ніколи не казав «ні».

Ми сиділи на сходах гуртожитку, на сонці, і я вперше за два тижні не озиралася. Пара з основ трав минула спокійно: пан Охрім навіть похвалив мою відповідь про дягель, і весь курс повернувся подивитися, як я червонію.

— Слухай, — Ксеня нахилилася ближче й понизила голос, хоча на сходах нікого не було. — Завтра вечір. Мені виповнюється вісімнадцять.

— Я пам'ятаю.

— Ти чи пам'ятаєш, що я тебе кликала?

— Пам'ятаю.

— То ти прийдеш? Бо я вже сказала дівчатам із поверху, що ти прийдеш, і вони теж прийдуть, бо їм цікаво подивитися на дівчину, яка прив'язала до себе ректора.

— Ксеню!

— Я ж не кажу «прив'язала». Я кажу «в яку ректор закохався».

Я сіла так різко, що Тимко впустив булку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше