Частина 1. Глава 6. Срібна Палата

Попіл ще сідав, коли я зрозуміла, що досі тримаю ректора за руку.

Не за рукав, не за лікоть, а саме за руку: його рукавичка луснула по шву на кісточках, і крізь дірку мої пальці торкалися голої шкіри. Холодної, як вода в мамчиному колодязі в січні. Холод тягнувся вгору, до ліктя, до плеча, і разом із ним тяглося щось іще, тепле, моє. Я відпустила першою.

Демид Чорногай не подивився на мене. Він дивився на бруківку.

Там, де секунду тому стояла сіра потвора без обличчя, з пальцями, довгими, як гілля верби, лишилася пляма. Не чорна, не обгоріла. Біла. Камінь у цьому місці побілів, ніби його цілий день вибілювали на сонці, а потім ще раз, і ще. Краї плями були рівні, як у тарілки.

Ректор присів. Торкнувся білого вказівним пальцем у цілій рукавичці, потер, підніс до обличчя.

— Чим пахне? — спитала я, бо травниця в мені завжди питає це першою.

— Нічим.

Він збрехав. Я стояла на крок позаду й відчувала: між мокрим попелом, яким смерділа потвора, і запахом дощу з ринкових ятік ішов тонкий, ледь чутний подих м'яти. Ніби хтось розтер у пальцях листок і пішов.

— Пане ректоре…

— Не тут.

Із кінця провулка вже бігли. Ксеня з розпущеними кучерями, в одній руці кошик із яблуками, в другій вогник завбільшки з курячий кулак, який вона, здається, не помічала. За нею Тимко, і бруківка під його чобітьми дрібно тремтіла, наче земля теж хотіла подивитися.

— Лесю! Щоб тобі тісто не зійшло, ти жива?!

— Жива.

— А він? — Ксеня тицьнула вогником у бік ректора і тільки тоді побачила, чим тицяє. Вогник пирхнув і згас. — Ой. Перепрошую, пане ректоре. Ви теж живі?

— На жаль для когось, — сказав Демид і нарешті підвівся. Зняв плащ, накрив ним білу пляму, притиснув край каменем. — Адепте Ряба. Нікого сюди не пускати, поки не прийде міська варта. Адептко Пекарчук, погасіть, будь ласка, сусідню ятку.

Ксеня озирнулася. Сусідня ятка, де продавали мітли, тихо тліла кутом.

— Щоб тобі… — почала вона і кинулася гасити.

А мене ректор узяв за лікоть, крізь рукав, обережно, як беруть горнятко, що вже раз тріснуло, і повів геть. Мої трави лежали в калюжі. Він переступив через них і не сказав ані слова.

Це було гірше за будь-яку лекцію.

* * *

Чутки в академії ростуть швидше, ніж кропива на ліщинівському цвинтарі.

На понеділок уже всі знали, що на ярмарку у Вежграді з'явився сірий. До обіду всі знали, що він з'явився поряд із новою тіньовичкою. До вечері половина академії була певна, що тіньовичка його й покликала, а друга половина сперечалася тільки про те, навіщо: щоб з'їсти ректора чи щоб вийти за нього заміж.

У Великій трапезній під склепінням висіли сотні свічок у залізних колесах, і щоразу, коли я проходила під ними, мені здавалося, що вони трохи пригасають. Може, це я собі вигадувала. А може, й ні. За сусідніми столами не дивилися на мене. Вони так старанно не дивилися на мене, що я відчувала це лопатками, як протяг.

— Не озирайся, — пробурмотів голос з-під лавки. — Вони тільки того й чекають.

Шептун лежав у мене в ногах, обвивши хвостом мою кісточку. Його ніхто, крім мене, не бачив, і він цим нахабно користувався: щойно хтось відвертався, з чужої тарілки зникав шматочок сиру.

— Я не озираюся.

— Ти перелічуєш трави. Губи ворушаться.

Я стулила губи. Деревій, ромашка, звіробій. Полин. Чебрець.

— Так-так, — Аделіна Збаразька зупинилася біля нашого столу з тацею в руках, наче біла лебідка, що випадково запливла на гусячий ставок. — Олеся Сірко. Скажи, а у вас у Ліщинові всі так розважаються на ярмарках? Кличуть мерців погуляти?

— Тільки на храмове свято, — сказала я. — У будні ми ще й корів доїмо.

Аделіна злегка порожевіла, але голосу не знизила.

— Ти розумієш, що через тебе сюди їде Срібна Палата? Мій батько каже…

— Адептко Збаразька.

Голос був м'який. Такий м'який, що всі в трапезній замовкли, ніби на них накинули теплу ковдру.

Проректор Аркадій Лисогор підвівся з-за викладацького столу. Білий плащ упав рівними складками, сиве волосся світилося під свічками, як іній на сонці. Він ішов між столами неквапом, і адепти розступалися, хоча ніхто не стояв у нього на дорозі.

— Ваш батько, дитино моя, мудра людина, — сказав він, зупинившись поряд. — І я певен, що він навчив вас не повторювати чуток за столом. Особливо таких, від яких може постраждати невинна людина.

— Я тільки…

— Я знаю. — Він усміхнувся їй так, ніби вона сказала щось дуже розумне. А тоді повернувся до зали. — Друзі мої. Минулої суботи на нашу адептку напала тварюка з Нави. Адептка Сірко ледь не загинула. Вона боронилася, як могла, і боронила людей на ринку. Якщо хтось із вас хоче звинуватити її в тому, що вона вижила, хай спершу підійде до Каменя Порогу й покладе на нього долоню. А тоді подивимося, хто з нас не має тіні.

Тиша була така, що я почула, як у Тимка бурчить у животі.

Лисогор поклав мені руку на плече. Від нього пахло ладаном і м'ятою, як у храмі після служби, і долоня була важка, тепла, батьківська. Мені раптом захотілося заплакати, хоча я не плакала навіть у провулку.

— Не бійся, Олесю, — сказав він тихо, лише мені. — Ти тут не сама.

І пішов назад, а за ним по залі знову поповзли голоси, тільки тепер тихіші й зовсім про інше.

Під лавкою Шептун чхнув.

— Ладан, — буркнув кіт. — Не люблю ладан. Пахне, як храм, у якому давно ніхто не молиться.

* * *

Срібна Палата приїхала в середу, і першим я побачила не слідчого, а його карету.