Частина 1. Глава 5. Ярмарок у Вежграді

Записку я нікому не показала. Спершу спалила б, але папір, як на зло, не хотів горіти: звивався чорним кучерем і гас. Тоді я зіжмакала її в кулаку й заштовхала в мамин флакон з-під крапель, закоркувала і сховала на дно торби, під «Основи фармакогнозії».

— Дурниця, — сказала я флакону. — Хтось пожартував.

Флакон мовчав. Шептун, що спав на підвіконні, ліниво розплющив одне око.

— Жарти так не пахнуть.

— Ти бачив?

— Я бачу все, що в цій вежі відбувається вночі. — Око заплющилося. — Слід від ноги я не знайшов. Хто б не підкинув, він не ходив. Він ковзав.

Мені стало холодно під ковдрою. Був ранок суботи, дзвонили вежградські дзвони, і Ксеня стукала в двері кулаком, як пекарка в діжу.

* * *

Спочатку ми з ректором мусили виміряти кроки.

Це не моя ідея. Це ідея пані Гнідич, яка вранці в понеділок перерахувала по пам'яті всі записи з коридору лазарету й виявила, що годинник у неї цокав швидше, ніж слід. «Не вірю, — сказала вона. — Хай вимірюють по-людськи. Мотузка, мірка, свідки».

Тому в п'ятницю, на вечірній зорі, на задньому подвір'ї академії, де ніхто не бачив, ми стояли втрьох: вона, я і ректор. Вона з мотузкою у вузлах, довгою, як вуличка. Ректор з виразом лиця людини, що їде на страту. Я з гусячим пером, щоб записувати.

— Йдіть, — наказала пані Гнідич. — Адептко, ви на місці. Ректоре, у напрямку до стайні. Крок рівний. Я рахую.

Він пішов. Дивився прямо перед собою, руки за спиною. На п'ятдесятому кроці лише нитка потеплішала. На сотому сонце торкнулося краю даху стайні. На двохсотому лишилися тонкі смуги світла. На двісті сороковому мене ледь кольнуло.

— Тут щось є, — гукнула я.

— Рухаюся далі, — відгукнувся він.

— Не треба!

— Рахуйте, пані Гнідич!

Він пішов далі. Двісті вісімдесят. Мене нудило, і в роті з'явився присмак заліза. Двісті дев'яносто. Нитка запалала. Я схопилася за паркан.

— Стоп! Стоп! — крикнула лікарка. — Ректоре, чорт би вас…

На триста дванадцятому кроці ректор впав на коліно. Я сама не помітила, як опинилася на землі. Світ звузився до кола, в якому було багато червоного й дуже мало повітря, і, як крізь воду, я чула його дихання: шумне, хрипке, наче в людини, яку душать.

Потім хтось із нас, не знаю хто, зробив крок назад. Потім ще. Біль пішов хвилею, відступив. Я лежала на траві, дивилася на небо, що чорніло, і чула, як пані Гнідич каже з дивною теплотою:

— Триста дванадцять. Тепер я вірю.

— Я теж, — прохрипів ректор десь далеко. — Пані Гнідич, наступного разу ви зможете підібрати експеримент, що не передбачає мого вмирання?

— Наступного разу, — сказала лікарка, — ви без мене це зробите, бо я більше не граюся. Вставайте, обоє. Ви виглядаєте як два перепрілі пироги.

Вона пішла. А ми лишилися сидіти на траві за десять кроків одне від одного й дивилися в різні боки.

— Вибачте, — сказала я нарешті.

— За що?

— Що через мене ви... — Я не знала, як сказати. — Лежите на землі.

— Адептко. — Він сидів, обхопивши коліно, у чорних рукавичках, розтріпаний, зі шрамом, що білів у присмерку. — Я вимірював відстань, на якій помру. Це не ваша вина.

— Звучить, ніби моя.

— Тоді хай буде ваша, — сказав він, і я почула в його голосі щось від кухні: цю неохоче теплу, суху насмішку. — Не зазнавайтеся.

* * *

Тож у суботу на вежградський ярмарок я пішла в доброму гуморі, хоч і з піднятою бровою.

— Ти не уявляєш, що зараз буде, — тріщала Ксеня, ведучи мене під лікоть крізь ворота. — Осінній ярмарок! Лавки на три вулиці! Сушена риба, яблука в меду, глиняні коники, чоботи, горшки…

— Горщики я б усі перепробував, — зітхнув Тимко, що ішов позаду.

— Тимку, ти з'їв уже п'ять пиріжків.

— Це на дорогу.

— Дорога сто кроків.

— Для мене це далеко.

Ми розсміялися, і навіть я, вперше за три дні, відчула, як відпускає в грудях. Вежград у сонячний ранок пахнув димом, свіжою випічкою, мокрим камінням, яблуками, лошачими боками. Бруківка, жовте листя, вивіски з нарисованими баранцями й чоботами, жінки в плахтах, чоловіки в кожухах, діти з паличками в цукрі. Музики грали на площі, а десь біля колодязя вже співали. Народ юрмився, торгувався, жував, сперечався. Це був такий живий, гамірний, пахучий світ, що я забула, чия я.

А потім відчула.

Не поглядом. Нитками. Далеко ззаду, десь біля воріт, щось смикнуло мене за зап'ясток, як собака на повідку. Я озирнулася. У натовпі нічого, крім капелюхів.

— Що? — спитала Ксеня.

— Нічого. Мені здалося.

— Це він, — сказав Тимко.

— Хто?

— Він іде позаду, — прошепотів Тимко, не обертаючись. — Ректор. Уже від самих воріт. Я його бачив. Чорний, як ворон на весіллі. Ховається за возом із капустою.

Я озирнулася вдруге, швидко. Справді: за возом, вкритим рогожею, що надривалася від білої капусти, постала висока темна постать у плащі з піднятим коміром. Капелюх він десь позичив, але плечі, але ця рівна спина...

— Він же сказав, що працюватиме в кабінеті, — прошепотіла я.

— Він і працює, — сказала Ксеня. — Просто на ярмарку. Мабуть, боїться, що ти купиш не ту цибулю.

— Він не мав би тут бути. Вдень межі нема.

— А хто сказав, що він іде заради межі? — проказала Ксеня загадково, підморгнула і потягла мене до наступного ряду.

Я тоді не зрозуміла. Чи зрозуміла, але не дозволила собі.

* * *

Ряд зі зіллям я знайшла за запахом, що вів мене крізь натовп, мов на мотузці. Тут було тихіше. Тут стояли малі розкладки, накриті полотном, і над ними висіли в'язки трав: звіробій, материнка, деревій, чебрець, кропива, м'ята, полин, і запах від них ішов такий, що в мене ввімкнулося щось давнє, дитяче, мамине.

— Що вам, дівчино? — гукнула бабуся з-за пучків. Низенька, зморшкувата, зі шкірою, як волоський горіх, і з очима, які бачили трав більше, ніж людей.

— Мені… сірий мак. Дягель. Сон-трава.

Бабуся дивилася на мене довго.

— Рецепт від безсоння? Чи від голови?

— Від голови. — Я торкнулася скроні. — Вона болить. Мені допомагало. Раніше.