Частина 1. Глава 3. Ранкові уроки

Він з'явився на порозі за дев'ять секунд. Я не рахувала, рахував вузол: у мене по руці пройшов його переляк, гострий, як голка, а за ним, ледь не одночасно, тупіт на сходах. Двері вдарилися об стіну.

Ректор стояв у проймі в сорочці без сюртука, без рукавичок, із піднятою долонею, над якою тремтіла чорна тінь, стиснута, як пружина. Волосся розкуйовджене. Дихав він так, ніби збіг не на другий поверх, а на вершину гори.

— Що?

— Там, — я показала на шафу. — Хтось… Щось. Очі. Воно говорило.

Він оглянув кімнату одним коротким поглядом. Шафа, столик, ліжко, вікно. Кожен куток. Тінь на його долоні потягнулася до шафи, обмацала підлогу, повернулася і заспокоїлась.

— Нікого нема.

— Було.

— Що саме воно сказало?

І тут я чомусь вирішила не казати. Не через хитрість, а через щось у його обличчі, коли я дійшла до слова «її». Я побачила це по його плечах. Вони не здригнулися, але вся постать стала ще рівнішою, як натягнута струна.

— Нічого розбірливого, — збрехала я. — Мабуть, сон.

— Ваш пульс скочив, адептко, — сказав він тихо. — Я його чую, як свій. Вузол не лишає місця для невинної брехні.

Я глянула на зап'ястя. Чорний візерунок потеплішав, як грілка, якою хтось тримає за руку.

— Ну, то я не хотіла казати.

— Це інше.

Він повільно опустив руку, і тінь над долонею втекла в підлогу. Вперше я побачила, як він надягає рукавичку: не поспішаючи, палець за пальцем, ніби закриває двері, за якими не хоче нікого бачити.

— Спіть, — сказав він. — О п'ятій я вас розбуджу. Перший урок на світанку.

— О п'ятій?!

— Тінь найпокірніша перед сходом сонця. Вдень вона глуха, ввечері мстива. — Він уже відвертався. — На світанку їй просто сумно.

І пішов. А я лежала і слухала, як щось дуже тихе сміється під ліжком.

* * *

— Можна було й не вигадувати, що це сон, — сказав кіт.

Він сидів на підвіконні, коли я нарешті наважилася підняти погляд. Чорний, довгий, як рукав сюртука, з білим пушком у вухах і зі сріблястими очима, такими світлими, що в напівтемряві вони світилися, як дві крижинки. Хвіст обвивав лапи, а шерсть, здавалося, не була шерстю: вона мінилася, коли я намагалася її роздивитися, як дим над свічкою.

— Ти розмовляєш, — сказала я.

— А ти спостережлива. Це добре, у вашій професії воно неодмінне.

— Моя професія — цілителька.

— Тоді тим більше. Ти бачила, як мало пацієнтів помічають, що їх лікують?

Я ляпнула першу думку, що спала на уми:

— Ти кіт.

— Я Шептун, — сказав він зверхньо. — Фамільяр. Тіньовий. Ти, може, чула про таке. А може, й ні, бо тебе явно ніхто нічого не вчив. — Він ліниво позіхнув, показавши гострі білі зуби. — Вершки в тебе є?

— Ні.

— Ох. Трагедія. У цьому домі вершків немає сім років.

Я дивилася на нього і не знала, чи плакати, чи сміятися. Вирішила, що мама в таких ситуаціях робила ні те, ні інше, а ставила чайник.

— Ти сказав: «ти спиш на її ліжку». Чиєму?

Кіт відвернувся до вікна. Хвіст смикнувся.

— Не сьогодні, — сказав він. — І не мені. Ти просто спи.

— Це ти ходиш по кімнаті, і я мушу спати?

— Я ходжу по вежі сім років, — сказав Шептун, не обертаючись. — Ти перша, хто мене помітив за цей час. Дозволь мені насолодитися.

Я не знала, що на це відповісти. Тому сказала єдине, що мені залишилося:

— Вершки я тобі дістану.

Кіт повернув до мене голову. У срібних очах щось стрибнуло, швидко й сердито, мов він не хотів, щоб це бачили.

— Ти ще не знаєш, на що підписалась, — сказав Шептун. — Але вершки — гарний початок.

І розтанув у тіні від шафи. Просто став частиною темряви, спершу хвіст, потім плечі, потім очі, останніми, ніби хотів лишити мені своє «дивіться-но».

* * *

О п'ятій ранку дах вежі пахнув холодом, мокрим каменем і далеким димом з вежградських печей. Небо на сході було ще попелясте, лише край гір набрякав рожевим.

Ректор уже чекав. Парапет по пояс, плаский дах зі слідами старих кіл на кам'яних плитах, і він посеред цього, чорний силует на тлі світанку. Руки заклав за спину.

— Ви запізнилися на дві хвилини.

— Я не знала, у який бік повертати на сходах.

— Вони ведуть тільки вгору.

— Тому я і плуталася, — сказала я. — Я ніколи не вмію вгору. Я з Ліщинова. Там усе ліниво вниз до ставка.

Куточок його рота ледь дрогнув. Мені, може, привиділося.

— Станьте тут. Лицем на схід. Закрийте очі.

— Я що, мушу молитися?

— Ви мусите слухати. Тінь не заклинання, адептко Сірко. Вона не слухається слів. Вона слухається того, що ви відчуваєте, коли думаєте, що слів ніхто не чує. Закрийте очі.

Я закрила. Камінь під босими ногами (я забула взяти черевики, соромно) був крижаний. Вітер ворушив волосся. Десь унизу прокидалася академія: цокіт копит, скрип воріт, дзвін відер.

— Що ви відчуваєте?

— Холод. Голод. Голова пуста. Дуже хочеться спати.

— Ще.

— Нічого.

— Ви брешете, — сказав він. — Пульс.

Я розплющила одне око.

— Це нечесно.

— Це зручно. Заплющуйте. Що ви відчуваєте?

Я стиснула зуби. Що я відчуваю? Що я вчора вранці їхала на фурі з гусаком, а сьогодні стою на даху чорної вежі з людиною, яка могла мене вбити і не вбила? Що мама не побачить, як її дочка вступила в академію?

Грудьми прокотилася хвиля, гаряча, гірка, і разом із нею зашевелилася тінь. Я відчула її, як відчувають ногу, що затерпла: лунке, мурашкове тепло під шкірою.

— Тепер що?

— Щось тягне, — прошепотіла я. — Тягне вниз. У камінь.

— Не опирайтеся. Але й не відпускайте.

— Як?

— Так, наче тримаєте воду в долонях.

Я намагалася. Вода тече між пальцями, і тінь теж стікала мені в ноги, у плити, розповзалася чорними лініями, і я чула, як плити під нею поскрипують. Серце калатало. Я злякалася, що вона знову виривається…

— Стоп.

Його голос, і холод на руці. Він стояв поруч, його долоня в рукавичці лежала на моєму лікті, і через шкіру рукавички мені йшов не холод, а спокій. Тінь відступила, як собака, що почула господаря.