Частина 1. Глава 2. Триста кроків

 Я вас що? — перепитала я.

— Прокляли. — Він сказав це так, як читають рахунок за постій. — Точніше, між нами виник Вузол Тіні, але слова «прокляття» вистачає, щоб ви зрозуміли масштаб катастрофи.

Я сіла. Кімната хитнулася й повернулася на місце. Зап'ястя з візерунком горіло, мов обпечене кропивою.

— Я нічого не робила. Я торкнулася каменя.

— Ви торкнулися каменя, — погодився він, — і загасили сто сорок три свічки, вигнали з Зали Порогу всі зорі й ледь не вбили себе та двох викладачів, які стояли найближче. Я це бачив. Я був там. — Він помовчав. — Вам нічого не болить?

Питання прозвучало так буденно, що я не відразу зрозуміла: він питає про мене.

— Ні. Голова пройшла.

— Це я її забрав. Разом з усім іншим.

Він відвернувся до вікна. Сонце вже зайшло, небо погасло до синього, і я побачила, як зап'ястя в мене стиснулося, наче чиясь рука взялася за нього зсередини.

— Ох, — сказала я.

— Так, — сказав він крізь зуби. — Це вже почалося.

* * *

Двері відчинилися без стуку, і в кімнату впливла низенька жінка в накрохмаленому фартусі, така широка в плечах, що, здавалося, вона принесла із собою ще одні двері. Сивувате волосся під білою хусткою, червоні руки, ніс, як у яструба, і голос, яким командують полками.

— Ректоре, ви мене не слухаєте. Я сказала: лягти. Я сказала це дві години тому.

— Пані Гнідич, я вас чув.

— Чули, але не виконали, що гірше. Сядьте. Мовчки.

І він сів. На табурет біля ліжка, спина пряма, ніби проковтнув лінійку. Я дивилася на це, як на диво: людина, від погляду якої годину тому гасли свічки, слухняно сідає, бо так наказала лікарка.

— Мирослава Гнідич, — сказала жінка, схопила моє здорове зап'ястя й порахувала пульс, не питаючи дозволу. — Лікарка академії. Ви, дівчино, мене будете слухатися в усьому, що стосується вашого тіла, і не слухатися в усьому, що стосується ректорових розпоряджень. З ним я розберуся сама. Язик покажіть.

Я показала. Вона глянула, цмокнула, дістала з кишені пласку металеву паличку й посвітила мені в око. Паличка видала тонкий холодний сік світла. Я, лікарка в душі, зазирнула, куди вона дивиться: зіниця, колір білка, прожилки. Вона помітила.

— Цікавитесь?

— Моя мама була травницею, — сказала я, і голос зірвався на слові «була». — Я вчилася в неї.

— Бачу, — сказала пані Гнідич. На пів секунди її обличчя пом'якшало й знову зачинилося. — Пульс правильний. Зіниці реагують. Тіньового виснаження нема, що дивно, бо інший би на вашому місці вже лежав у сірому. Значить, хтось із вас двох поглинув решту.

Вона глянула на ректора. Той дивився в стіну.

— Він, — зрозуміла я. — Він забрав.

— Він забрав, — сказала лікарка. — І не питайте, чого це йому вартувало. Не відповість. Бо ж чоловіки.

— Пані Гнідич.

— Мовчіть, ректоре.

* * *

Пана Охріма Савулу привели десь за годину, коли за вікном стемніло остаточно. Старий вів себе так, ніби його вирвали з двохсотлітнього сну: у плетеному жилеті, надітому навиворіт, із люлькою між зубами, у якій не було тютюну. 

Він приніс книгу. Величезну, в шкіряній палітурці, що пахла пилом і давніми чорнилами. Поклав мені на коліна, і я мало не охнула від ваги.

— Сторінка сорок сьома, — сказав пан Охрім. — Читайте вголос, пані Сірко. Я двадцять років сподівався, що не доведеться цього показувати живим.

Я розгорнула. Малюнок: дві руки, обвиті чорними нитками, нитки сходяться у вузол над зап'ястями. Підпис староцерковним письмом, я розібрала не все.

— «Вузол Тіні, — прочитала я. — Створюється, коли тінь одного тіньовика, вириваючись із-під контролю, торкається тіні іншого, який приймає її добровільно». Добровільно?

Я підняла очі на ректора.

— Я не мав вибору, — сказав він. — Ви загасили б залу, а потім вбили б десяток людей.

— Це не добровільно, — наполягла я.

— Дуже добровільно, — сказав пан Охрім і всміхнувся своїй люльці. — Бо ж він міг не торкатися. Але торкнувся. Ех, молодь.

Ректор подивився на старого так, що на місці бібліотекаря я вмерла б. Пан Охрім тільки пустив з люльки уявний дим.

— Далі, пані Сірко.

— «Пара, пов'язана вузлом, не може віддалятися одне від одного після заходу сонця далі ніж на відстань, яку визначає сила зв'язку. Спроба порушити межу викликає біль, що наростає, і втрату свідомості. Біль одного відчувається другим. Вузол не можна розірвати мечем, не можна розплутати закляттям. Останній відомий випадок — двісті років тому, в роду...» Тут обірвано.

— Папір згорів, — сказав Охрім. — Двісті років тому в нас теж була пожежа в архіві.

— «Легенда стверджує, що вузол стає Печаткою Пари або петлею», — дочитала я. — Що це означає?

Тиша. Пані Гнідич уважно роздивлялася нігті. Ректор дивився в стелю. Охрім сопів люлькою.

— Це означає, — сказав нарешті ректор рівним голосом, — що ми з вами, адептко Сірко, зараз два незнайомці на одному повідку, і я шукатиму спосіб його скинути.

— Я теж, — сказала я.

— Чудово. Єдина річ, у якій ми згодні.

Ми подивилися одне на одного через ліжко, як два коти через паркан. Нитки на наших зап'ястях, майже одночасно, смикнулися.

* * *

Відстань ми виміряли випадково.

Пані Гнідич вирішила, що мені треба прогулятися, подихати свіжим повітрям: «Дівчина лежить уже п'ять годин, у неї кров застоялася». Ректор мав піти до кабінету по якісь папери. Він вийшов у коридор, я пішла до вікна, і вони з пані Гнідич розмовляли за дверима вполголоса. Я не підслуховувала, просто вухо в мене гостре з дитинства, мама казала, що слухом я пішла в лисицю.