Частина 1. Глава 1. Камінь Порогу

Останню краплю маминих ліків я злизала з корка в поштовій фурі, між мішком цибулі й чужим гусаком, який усю дорогу від Ліщинова дивився на мене так, ніби знав, що я брешу.

Я й брехала. Усім, хто питав, я казала, що їду до Вежграда в науку до аптекаря. Про академію не казала нікому, бо в Ліщинові є дві речі, з яких сміються довше, ніж із п'яного мельника: руда дівка, що вчить латину, і дочка травниці, що хоче в маги.

Я була обома.

Корок пахнув так само, як пахло наше кухонне вікно зранку: сірим маком, дягелем і чимось холодним, срібним, чого я так і не навчилася впізнавати. Мама крапала мені ці краплі в теплу воду щоранку, скільки я себе пам'ятаю. Сім крапель, ні більше, ні менше.

— Щоб голова не боліла, Лесю, — казала вона і цілувала мене в тім'я, туди, де ріс неслухняний вихор.

Три роки, як мами нема. Три роки я сама рахувала сім крапель із флакончиків, які вона лишила в скрині під полотном: двадцять чотири темні пляшечки, підписані її дрібним косим почерком. Я берегла їх, як інші бережуть золото. Тиждень тому скінчилася остання.

Аптекар Ліщинова, пан Шпак, вислухав мене, понюхав корок, довго дивився кудись мені за плече, а тоді сказав, що такого складу не знає, що в його книгах такого нема і що мені краще купити м'яти. Я купила м'яти. М'ята не допомогла.

На третій день почала боліти голова. На п'ятий я помітила, що моя тінь відстає від мене на пів кроку.

Фура підскочила на камені, гусак ображено гелґнув, і я сховала порожній флакон у кишеню. Деревій, ромашка, звіробій. Achillea, Matricaria, Hypericum. Мама вчила мене перелічувати трави, коли страшно: латиною й по-нашому, як молитву, тільки корисніше.

— Вежград! — гукнув візник. — Хто на гору, далі пішки, бо мої коні не кози.

* * *

Академія Сивої Варти стояла над Вежградом так, як стоїть стара вдова на весіллі: ні з ким не танцює, але все бачить. Сірий камінь, вузькі вікна, шпилі в лишайнику, а трохи збоку чорна вежа, тонка й висока, як недогаркова свічка. На її вершечку сидів ворон. Принаймні я сподівалася, що то ворон.

Серпантин угору тягнувся вічність. Мамині черевики, на пів розміру більші, натирали п'ятки, клунок із книжками й травами різав плече, а в голові хтось кував підкови. Тато, мій тато Остап, коваль, казав, що біль, як грім: його треба перечекати й не ховатися під деревом. Тата нема дев'ять років. Я йшла й не ховалася.

Біля брами дівчина в блакитній сукні з мереживом гладила білого коня, і кінь, клянуся, мав дорожчу вуздечку, ніж увесь наш дім.

Я торкнулася маминої дерев'яної шпильки в косі, гладенької від років, і пішла шукати чергу.

— Цілительство? — спитав брамник, не дивлячись. — Безкоштовне? Зал Порогу, ліве крило, у кінець. Каменя до виклику не торкатися. Наступний!

Черга до Залу Порогу була схожа на ярмарок, на якому продають страх. Хтось шепотів закляття, хтось жував, хтось блідо дивився в стелю. Я стала за широкою спиною в коричневій сорочці, і спина обернулася.

Спина виявилася хлопцем, але таким, що його можна було б водити по ярмарку замість ведмедя. Вищий за мене на дві голови, широкий, як двері в коморі, з русявим чубом, що стирчав на всі боки, і з пиріжком у руці.

— Ой, — сказав він. — Вибачте. Я вам світло затуляю.

— Нічого. Я звикла жити в тіні, — сказала я, і голова відгукнулася тупим ударом, ніби їй не сподобався мій жарт.

— Тимко, — хлопець простягнув мені руку, згадав, що в ній пиріжок, почервонів до вух і простягнув іншу. — Тимофій Ряба. Земля. Ну, я думаю, що земля. У мене гарбузи ростуть, як свині.

— Леся. Цілительство. Думаю.

— А я Ксеня, — сказали знизу, і з-за Тимкового ліктя виринула кругленька дівчина з чорними кучерями, які явно програли війну шпилькам. Брови в неї були такі густі, що, здавалося, теж мали право голосу. — Ксенія Пекарчук. Вогонь. Не думаю, а знаю: я в чотири роки підпалила батькові квашню. Щоб тобі тісто не зійшло, Тимку, ти мені на ногу став!

— Вибач, — сказав Тимко і почервонів ще дужче, хоча дужче вже не було куди.

Ксеня оглянула мене згори донизу, швидко, по-пекарськи, як оглядають хліб, чи пропікся.

— Ти бліда. Їла?

— Голова болить.

— На. — Вона тицьнула мені в долоню медяник у формі зірки. — Від голови помагає все, що з медом. Мама так каже, а в мами нас семеро, вона знає.

Медяник пахнув гвоздикою й домом. Я відкусила, і на мить мені стало так добре, що аж страшно.

І тоді за моєю спиною хтось засміявся. Тихо, дзвінко, як дзвіночки на санях, коли сани переїжджають собаку.

— Боже, — сказав мелодійний голос. — Я думала, сюди беруть адептів, а не жебраків. Це в Ліщинові така мода, латки ромашками вишивати?

Я обернулася. Та сама, з конем. Біляве волосся, гладеньке, як вершки, вкладене короною. Очі прозоро-сині й холодні. Дві подружки за нею хихикнули слухняно, як підтягнули ноту.

Латки на моїй сукні справді були вишиті ромашками. Мама так робила: якщо діра неминуча, хай хоч буде гарна. Сукня була мамина, зелена, я перешила її торік, і на лівому рукаві ще видно було, де мама колись пропалила її біля печі.

— Звідки ви знаєте, що я з Ліщинова? — спитала я.

Вона кліпнула. Вона не знала. Вона просто назвала найглухішу глушину, яку чула, і влучила.

— У вас на чолі написано.

— А у вас на чолі нічого не написано, — сказала Ксеня з-під Тимкового ліктя. — Там пусто, як у печі в понеділок.

Тепер хихикнули й подружки, вже не так слухняно. Блакитна дівчина пішла червоними плямами, а тоді вирівняла спину, ніби на ній був корсет із криги.