Розділ 6

Брошар вибрав собі якусь книгу на полиці і розважав себе читанням. Я ж закрилася у ванній кімнаті і, стоячи під теплими, заспокійливими струменями води розмірковувала, що робити далі. Я так і не повідомила батькам про відмову з Рельнського відділку Імперської гвардії. Сказала, що відповідь ще не прийшла. Хоча вони і не були проти мого прагнення влаштуватися на службу у столиці, розуміючи престижність і перспективи цього, та все ж батько не полишав надії на те, що я зміню думку і повернуся додому. Отримати посаду у відділку мого рідного міста не становило ніякої проблеми. Мій тато був його очільником. Але саме через це мені і не хотілося там працювати – завжди бути у тіні власного батька і, якби я не старалася і яких би успіхів не досягла, завжди знайдуться ті, хто буде казати, що взяли мене лише по протекції татуся. Навіть у академії, попри мої відмінні оцінки, численні виграні турніри та різноманітні змагання, були ті, хто вважав, що мені нема за що перейматися і занадто напружуватися, бо тепленьке місце для мене вже приготували.

Від цих невеселих думок у душі піднялася чергова хвиля обурення, спрямована на лускатого правдолюба. Щоб не вилити йому на голову нову порцію лайки, зібралася і пішла прогулятися. Заодно і з батьками хотілося поспілкуватися – робити це у присутності стороннього спостерігача мені було некомфортно. Але говорити їм про свою невдачу поки що не збиралася. Хоч і не хотілося брехати, але як тоді пояснити, чому я досі не приїхала додому. Якщо не назовсім, то хоча б погостювати і відпочити після навчання. Тим паче, що дійсно вже бачилися давно. Розмови по магофону не здатні замінити теплі батьківські обійми, посиденьки за чашкою чаю і навіть татове бурчання про життя у столиці. Страшенно за всім цим скучала. Не казати ж їм у що я вплуталася. Хоча, слід визнати, що порада батька у цій ситуації могла б бути надзвичайно корисною. Але ж я доросла і самостійна! Я мала всім довести, що здатна сама впоратися з будь-яким викликом.     

Прогулянка дійсно пішла на користь – надлишок агресії розчинився у фізичному навантаженні, я заспокоїлася і могла знову думати раціонально. Щоправда Аріус, який прийшов майже відразу після мого повернення, був геть іншої думки про мої розумові здібності. Втім це стосувалося не тільки мене, а і Брошара теж. Хоча і у досить ввічливій формі, але чоловік повідомив нам, що ми пришелепкуваті дилетанти, які зробили все не так, як було потрібно. Мало того, що забрали записку і тепер взагалі ніяк не можна довести, що вона знаходилася саме у кімнаті постраждалого, так ще й не допетрали не торкатися її голими руками.

-  Ви залапали папір так, що на ньому просто неможливо знайти якісь сліди, - обурювався він, а ми присоромлено мовчали, розуміючи, що він має рацію. – Єдине, що я зміг встановити – написана вона була не менше місяця назад. А так як за такий термін і так майже не лишається ніяких енергетичних слідів, то після того, як ви залишили на ній ще й свої відбитки, то і взагалі це пуста трата часу.  

-  Чесно кажучи, я сподівалася, що з допомогою твого пристрою для пошуку ми б могли знайти її автора, - винувато зітхнула я, розуміючи, що тепер на це годі й сподіватися.

-  Вона для цього занадто стара.

-  То ваші пристрої занадто безтолкові, - пробурчав невдоволено дракоша, якому схоже зовсім не сподобалося, що його відчитали так, як він сам звик робити з недостатньо розумними студентами. 
З хороших новин було те, що завдяки крові ректора, вдалося скласти формулу зілля, яке має велику вірогідність повернути його до нормального стану. Сьогодні ввечері вони з Селеною зварять його і перевірять на безпечність. Але воно має настоятися і тому готове буде не раніше, ніж через два дні.

-  Я завтра буду ще зайнятий на роботі, але на післязавтра вже домовився про вихідний. Я ще раз навідаюся до Коліна Моргана, можливо, він вже повернувся додому і у нього вдасться щось дізнатися, - сказав Аріус, стоячи вже в дверях. - І ще одне. Я не знаю, як вам вдалося дістати ту записку і підозрюю, що краще мені цього і не знати, але дуже прошу, не займайтеся більше самодіяльністю. Принаймні почекайте доки приготується зілля. Все ж у такому вигляді ви, пане ректор, досить вразливий. 

Сперечатися я не стала, хоча дуже хотілося. Сердило, що він сприймає мене не як бойового мага, здатного захистити дракона, а як мале недосвідчене дівчисько. Що з запискою ми наламали дров – згодна. Але ж зачіпку все ж знайшли!

Зачинивши за чоловіком двері, я прихилилася до них спиною і зітхнула. Як питається ми зможемо розплутати справу, якщо нічого не будемо робити?

-  Ми що й правда будемо сидіти на дупі рівно? – запитала я Деміана і, побачивши хитрий блиск у його янтарних очах, зрозуміла все, ще до того, як він відповів.

-  Звісно ні! У мене є одна ідея!

Я змовницьки посміхнулася у відповідь. Як відомо, самі відчайдушні пригоди починаються саме з цієї фрази.

От якби у мене було більше часу на роздуми, то можливо я б і не наважилася на таку авантюру. Та полум’яний погляд дракона, його непохитна впевненість у задуманому і власне «шило у сраці» - таки бабуся знала про що говорила – відтіснили здоровий глузд десь у глиб мозку, а його місце посіло затяте бажання довести, що ми й самотужки здатні розплутати цей клубок загадок, а не сидіти і чекати доки хтось зробить це за нас. Саме дух протиріччя зіграв не останню роль у прийнятті рішення. 
Ідея Деміана полягала в тому, що нам потрібно ретельно обстежити академію. Але учбовий корпус це не гуртожиток – охоронявся він сумлінно і цілодобово. Тож пройти туди непомітно не вийшло б. Отже зробити це потрібно було відкрито, але так, щоб ніхто нічого не запідозрив.

-  Потрібно змінити вигляд, - сказав дракон. – І найліпша лічина, яку можна використати – нового ректора. Ні у кого не виникне ніяких питань чому він робить огляд приміщень. Нова людина – нові правила.

-  Але як ми це зможемо провернути? Для цього потрібен амулет ілюзії, а це доволі рідкісна штука – в магазині його не купиш. До того ж використовувати його заборонено. Чи ти забув?