Розділ 5

Трохи згодом прийшло повідомлення від Аріуса. Він писав, що два-три дні, як мінімум, не зможе взяти на роботі вихідний. То ж поїздку поки що доведеться відкласти. Також повідомив, що до родини Брошара їздив слідчий – Вільям Некер, який веде цю справу. Вони нічого по справі повідомити не могли, але цілковито впевнені, що їх Деміан ні в чому не винен. Тому вони найняли захисника, щоб контролювати хід слідства, а також приватного детектива, який проведе власне розслідування. Поки що ніяких новин по справі взагалі не було: ні хороших, ні поганих. Труп Равела Кевуфана зник безслідно: ні свідків, ні зачіпок де його шукати, зовсім нічого.

Ректор запитав Аріуса чи в кімнаті загиблого хлопця, у гуртожитку, нічого підозрілого не знайшли при обшуку. І яким же було наше здивування, коли отримали відповідь. Обшук взагалі не проводився: ні в гуртожитку, ні у нього вдома. І не тільки не проводився, а не схоже було, щоб і планувався.

-  Вони що там зовсім криворукі? Це ж елементарні речі! – обурювався дракон, міряючи кімнату маленькими ніжками і сердито ляскаючи хвостом по підлозі. – Чи вони назначили мене винним і на цьому заспокоїлися? Тугодуми! Це не слідчий, а якийсь недоумок! Крагові тварюки йому залишки мізків висмоктали чи він від народження такий бевзень?

Я цілком розуміла його обурення. Повідомити всю імперію через газети, хто головний підозрюваний вони спромоглися, а зрушить діло з мертвої точки клепки не вистачало. Ще й писаки назвали ректора не підозрюваним, а вбивцею, ніби це вже доведений факт і ніхто інші версії навіть не припускає. Та ще й труп проґавили – з-під самісінького носа ж вкрали. Але спостерігати, як раніше поважний і врівноважений ректор лається, ніби сварливий дідуган на базарі, коли йому здалося, що його хочуть ошукати, було цікаво. Принаймні, коли красномовство Вогнянича було спрямоване не на мою адресу.  

-  А що, якщо ми самі її оглянемо? – запропонувала, чим спровокувала хвилю обурення і у свій бік.

-  От мені цікаво: ти вмієш ставати невидимою і крізь стіни проходити чи пропонуєш підійти до охорони і розказати їм казочку про те, що менш ніж за тиждень тебе така туга за гуртожитком взяла, що якщо тебе туди не пустять, то помреш від горя прямо у них на воротах?

Я загадково посміхнулася і навіть не образилася на його зневажливий тон. Він, звісно, хороший ректор і добре слідкував за академією, але ж і у студентів є свої хитрощі та секрети. Були такі і в мене. Заборона виходити за межі території академії у навчальні дні, особливо увечері, без дозволу і поважної причини була мені, м’яко кажучи, не до вподоби. А якщо я хочу прогулятися містом чи на побачення сходити? Мені про це теж повідомляти? Забагато честі! Перші два роки я терпіла таке свавілля, як називала встановлені правила, а потім, коли набралася трохи знань та досвіду, зайшла спосіб їх обходити.

Тепер я вже не була студенткою і гнів ректора був мені не страшний, то ж можна і розкрити секрет. Заодно й носа йому втерти. Щоб знав, що не один такий розумний! А що він мені міг зробити? Ще одну погану характеристику написати? І однієї вистачило з головою! То хоч зможу насолодитися своїм маленьким тріумфом.

-  Ходити крізь стіни я, на превеликий жаль, не вмію. Ставати невидимою теж. Шкода, але таких талантів не маю. Та навіщо ж відразу мене до охорони посилати? Я й так на територію пройду. Ще й вас з собою проведу. 

-  Цікаво яким чином? – гмикнув недовірливо дракончик, але у очах сполохнула цікавість.

Я не поспішала її задовольнити – хай трохи поламає голову. Дивись, і від інших сумних думок відволічеться. Це, так сказати, додатковий бонус від мене. Але основа причина потягнути з відповіддю – капость зробити. От подобалося мені як дракоша зубами скрегоче, наче способом тертя вогонь видобуває. Тому я знову лише таємниче посміхнулася і сказала, що зможу показати це лише на місці.

Тільки вирушимо вночі, щоб нікого на території не зустріти. Бо тоді точно доведеться всілякі дурниці вигадувати про ностальгію або взагалі прикидатися дурепою, яка забулася, що вже закінчила навчання. Хоча це ніяк не зможе пояснити, яким чином я потрапила на територію академії, а розповідати свій секрет будь кому я не збиралася. Принаймні поки що.

До вечора ректор ще кілька разів намагався випитати у мене, що я замислила, але у відповідь чув те саме: «Покажу». Час від часу ловила на собі його задумливий погляд і тішилася від думки, що його аж розпирає від цікавості. Врешті-решт він перестав допитуватися, а тільки нетерпляче ходив туди-сюди по кімнаті і зовсім тихо, що навіть розібрати не могла слів, щось бубнів собі під носа.

Щойно стемніло ми вирушили в дорогу. Я одягла темний одяг, щоб максимально злитися з темрявою і взяла заплічну сумку для Вогнянича. Якщо на вулиці він міг розім’яти крила, сподіваючись, що під прикриттям ночі його ніхто не помітить, то на території академії, тим паче у гуртожитку, лопотіння крил могло привернути до нас непотрібну увагу.   

На підході до цілі нашої вилазки я посадила дракончика до сумки і попрямувала до тильного боку огорожі. Освітлення на вулиці було слабеньке, але це й на краще. Дорогу сюди я могла знайти і навпомацки, а світло нам зараз поганий помічник.

-  От ми і прийшли, - прошепотіла я, зупинившись біля глухої стіни.

 По цей бік паркану розміщався невеликий сквер. Тому боятися, що нас помітить випадковий перехожий, тим паче вночі, було не варто. А з іншого боку - зелена зона з деревами в два ряди, яка відгороджувалася від доріжки вічнозеленими декоративними кущами. Таке вдале розташування насаджень і стало мені у пригоді, зробивши можливим виконання зухвалого плану.

-  Ти збираєшся перелізти через паркан? – недовірливо запитав Брошар, теж знизивши голос до шепоту. – Навіть дурні знають, що він захищений сторожовими закляттями. Це те саме, що піти штурмувати ворота з охороною, розмахуючи дерев’яною палицею, і сподіватися, що тебе не помітять. По-перше, ти не зможеш перетнути огорожу, бо вона тебе не пропустить, а по-друге, у охоронців відразу спрацює сигнальний артефакт.