Розділ 4

Під ліжком почулося шкрябання кігтиків по підлозі. Вочевидь Вогнянич вирішив, що ховатися далі нема сенсу. Спершу показалася голова, а за нею і весь дракончик. Він поволі наближався до Аріуса, який вмить втратив всю свою впевненість і кліпав очима, роздивляючись дивне створіння, що насувалося на нього. Потім взяв себе в руки і, сердито поглянувши на мене, кинув роздратовано.

-  Що це за фокуси? Ти що з мене знущаєшся? Де ректор?

Схоже, у мене щойно запідозрили вміння, яких я зроду не мала. Та я не встигла навіть обуритися на безпідставне звинувачення. А якби й почала щось говорити – наступної миті мене все одно б ніхто вже не помітив.   

-  І що ти зі мною зробиш? Заарештуєш? Тобі все одно ніхто не повірить. А я буду мовчати! – з викликом запитав дракончик, зробивши ще крок до очманілого Аріуса, який позадкував і протер очі руками, ніби сподівався, що дивне видіння зникне.  

Три не три – не допоможе! Я теж думала, що бачу примару. Спостерігати за реакцією іншої людини було набагато веселіше, чим бути самій на її місці. Та ошелешений вигляд Даркстара майже миттєво змінився на зацікавлено-захопливий – вмить прокинулася натура дослідника.

-  Нічого собі! Якби не побачив на власні очі – не повірив би! Я ніколи не чув про здатність драконів зменшувати свої розміри. Та ще й так кардинально.

-  А її й не існує, - пробурчав невдоволено дракончик. – Ти не відповів на моє питання. Які твої подальші дії і плани стосовно мене? 

Він змахнув крилами і примостився на столі. Вранці я змастила йому ще раз рану, як веліла Селена вчора, і тепер від неї не лишилося й сліду. Як і передбачала подруга – мазь та природжена здатність драконів до швидкої регенерації зробили свою справу.

Мабуть Брошару було не комфортно дивитися на нас знизу-догори. Ректор був чоловіком високого зросту, статний і міцний. Він звик, що більшість людей нижчі за нього. Тепер же навіть середній собака поруч з ним був би велетнем, не кажучи вже про людей. 

Вочевидь Аріусу це теж спало на думку, бо перш ніж відповісти він теж підійшов до столу і сів на стілець поруч. Я ж поки що не поспішала сідати, а чекала на розвиток подій, готова будь-якої миті атакувати.

-  Я не маю наміру нікому повідомляти про ваше місцезнаходження, а тим паче заарештовувати. Я не вірю, що ви вбили того нещасного. Думаю, що вас хтось вдало підставив. 

-  А чому ти вчора не прийшов на зустріч? – підозріло примружився дракончик.

-  Я прийшов, але хвилин на п’ятнадцять запізнився. Спочатку якийсь чоловік розпитував дорогу і ніяк не міг второпати куди йому йти. Потім причепилася дивна бабця. Я так і не зрозумів, що вона від мене хотіла. 

-  Затримати хотіла, щоб ти не прийшов вчасно, - зробив висновок ректор.

Він переповів Аріусу, що сталося за ті п’ятнадцять хвилин і що саме він хотів розповісти йому на зустрічі, а також те, як опинився у мене вдома.. Схоже він повірив йому, але я не спішила розслаблятися. Мене хвилювало одне питання.

-  Як ти знайшов де я живу і чому був так впевнений, що пан Брошар тут? Ти за мною стежив? 

Вигляд у Даркстара став такий, наче він щойно приз на ярмарку виграв, не менше. Він поліз у кишеню і дістав ще одну маленьку коробочку. У нього там склад їх чи що?

-  Я відразу запідозрив, що ти не сказала правду про мету свого візиту. Дивне прохання від імені ректора, його зникнення і те, як ти відреагувала на повідомлення про вбивство, все це наштовхнуло мене на думку, що ти щось приховуєш. Тому я й дав візитку. Це моя нова розробка, яку я зараз тестую і вдосконалюю. Якщо її витримати певний час у спеціальному зіллі і висушити, то потім це зілля, залите у цей пристрій приведе до її місця знаходження. А головне – дозволить почути, що відбувається поряд з нею. На жаль, дія дуже короткотривала, але я над цим працюю.  

Він аж сяяв від задоволення, коли пояснював, як йому вдалося мене знайти. Та й було від чого. Не дарма його взяли на службу в Імперську гвардію. Такі винаходи значно полегшували роботу філерам. Сподіваюся цей розумник дійсно на нашому боці, бо мати такого кмітливого ворога мені б не хотілося.

-  Що хтось під вашою лічиною навмисне спровокував сварку, щоб її почуло якомога більше людей, це зрозуміло. Але про що міг говорити Равел Кевуфан? У якому злочині він міг вас звинувачувати? – розмірковував Аріус. – Чи він теж розігрував виставу? Тільки не знав яка йому роль відведена у фіналі? 

-  Звісно хлопця шкода, - з сумом промовив ректор. – Навіть, якщо він вплутався у якісь сумнівні справи, все одно не заслуговував бути вбитим. Зате тепер не потрібно чекати поки я знову стану людиною і віддам волосся, яке взяв для аналізу. У твоєму розпорядженні все його тіло, яке ти можеш досконало дослідити і виявити сліди таємничого зілля, якщо воно дійсно існувало. Хоча я в цьому вже майже не сумніваюся. Навряд чи ці всі події можуть бути лише збігом обставин. 

Зітхання Аріуса мені не сподобалося. А те, що ми почули, й зовсім спантеличило і додало безліч питань.

-  Навряд чи це вийде зробити. Тіло зникло.

-  Як так? – не зрозуміла я.

-  Ну навряд чи воно само вийшло на прогулянку, - уїдливо прокоментував Вогнянич моє здивоване запитання. – Отже, доречно буде припустити, що його викрали.

-  Зважаючи на те, що ви щойно розповіли, то й не дивно. Іноді мертвий може розповісти більше, ніж живий. Дивно інше, - задумливо розмірковував Аріус, - чому на роль жертви вибрали того, чий труп може становити загрозу. Це ж скільки мороки, пов’язаної з ризиком бути впійманими. Зрозуміло, що часу на підготовку у них було обмаль, але все ж…

Запитання слушне. Тільки ні у кого з нас не було відповіді. Ми строїли теорії, але самі ж їх і відмітали, як маловірогідні. Так ні до чого й не добалакавшись, вирішили, що краще думати, що робити далі, ніж займатися пустим гаданням.

-  У тебе не квартира, а якийсь прохідний двір, - невдоволено пробурчав дракончик, почувши, що знову дзвінок у двері.