1

Земля була противною, холодною і якоюсь підозріло не схожою на мій ортопедичний матрац. Крім того, мій матрац не мав звички кудись мене волокти, боляче вчепившись під пахви.

— Гей, обережніше на поворотах! — вилаявся хтось басом над моїм вухом. — І чого вона така важка? Худюща ж як тріска. Що вона їла перед тим, як зламати печатку?!

— Та мені байдуже, що вона їла, Хрящ! Тримай її ноги, бо вона мені зараз плащ замаже! — відповів другий голос, більш писклявий і нервовий.

Я важко розплющила одне око. Зіниці відмовилися фокусуватися, але картинка все одно склалася у щось фантасмагоричне. Наді мною висіло сіре, тривожне небо. А прямо перед очима возвеличувалася... стіна. Ні, забором це одоробло назвати в мене язик не повертався. Це була велетенська каменюка заввишки з п'ятиповерхівку, викладена з грубих чорних кругляків і увінчана іржавим колючим дротом розміром з моє передпліччя.

Готичненько. Будівельники явно надихалися серіалами про апокаліпсис.

Але найцікавіше було поруч — мене дійсно тягли. Двоє мужиків у чорних до п’ят плащах з якимись дурнуватими капюшонами, з-під яких стирчали витріщені очі та нечесані бороди. Клоуни, мать їх.

«Так, стоп, — подумала я, заплющуючи око назад. — Давай згадаємо хронологію». Вчора була п’ятниця. Я закривала квартальний звіт до другої ночі. О третій — доїла залишки холодної піци. О третій п’ятнадцять — натягнула свої навушники, увімкнула звук дощу і вирубилася на подушці, почуваючись втомленою, як собака. У моїй однокімнатній квартирі на Позняках не було ані велетенських чорних парканів, ані мужиків у плащах.

Отже, висновок один: це соматична галюцинація на тлі монументального виснаження нервової системи. Або фаза швидкого сну, в яку я провалилася надто глибоко.

— Вона прокинулася! — вискнув писклявий (той, якого назвали Хрящем). — Дівча, не сіпайся! Ти наробила такого лиха, що тобі зараз буде непереливки!

— Зламала Браму Між Світами! — підхопив бас. — Ти хоч уявляєш, які це руйнування для метафізичного каркасу Міжсвіття?!

Я солодко позіхнула, хоча спина трохи боліла від тертя об дрібний гравій.

— Хлопці, — мовила я люто-хрипким ранковим голосом, — ви б свій декор підправили. Сценарій на 4 з 10. Капюшони з синтетики, так? І від когось із вас тхне цибулею. Моя підсвідомість могла б вигадати щось більш елегантне. Наприклад, Бреда Пітта у ролі мого особистого масажиста.

Мужики зупинилися. Запанувала тиша. Вони переозирнулися.

— Що вона верзе? — шепнув писклявий. — Який ще Бред? Це ім'я демона?

— Та це в неї від поглинання первинної магії мізки закипіли, — авторитетно заявив Бас. — Взяти її міцніше!

— О, сон із елементами зв'язування? — я хіхікнула і спробувала поворушити руками. — А ну, випусти мене, телепню недороблений!

Я різко викинула ногу вгору і влучила прямо в гомілку Баса. Пролунав гучний ХРУСЬ і крик:

— А-а-а! Скверна дівка! Вона мене вдарила!

— Стій, Хрящ, не бий її, Повелитель наказував доставити цілою!

«Хаха, — подумала я. — Боляче вдарився. Але чекай... чому мені теж боляче у ступню? Уві сні ж не має бути фізичного болю?»

Я міцно зажмурилася і з усієї дурі вщипнула себе за стегно.

— АУЧ! — викрикнула я на весь голос.
Біль був абсолютно, безсовісно реальним. Синець буде розміром з яблуко.

— Що ти робиш, божевільна?! — закричав Писклявий, коли я почала брикатися ще сильніше.

— Та чекайте! — я спробувала сісти, і, о диво, вони мене випустили. Я шльопнулася дупою на холодну землю. — Чому я не прокидаюся?! Де мої навушники?! Де мій пледик?!

Я схопилася за голову. На мені була моя піжама в рожеві фламінго та худі. На ногах — домашні капці-зайчики, один з яких, здається, залишився десь у бруді за десять метрів звідси.

Мужики в плащах виглядали щиро спантеличеними. Один із них тримався за забиту ногу і шипів, другий загрозливо витягнув з-під плаща іржавий тесак.

— Ти на території Нижнього Кордону, чужинко! — вигородив той, що з тесаком. — Ти пробила діру у щиті й порушила печатку! Ти понесеш покарання!

— Так, чуваки, зупиніть платівку, — я підвела руку в заспокійливому жесті, підводившись на ноги. Одна капця — це, звісно, не дуже стильно, але вибору не було. — Який щит? Яка печатка? Ви що, з дуба впали? У мене через три години має бути созвон з клієнтом! І якщо я не з'явлюся на брифінгу, мій тимлід сам відкриє міжсвітову браму і витягне мене звідти за вуха!

— Вона божевільна, — впевнено мовив Бас (виявляється, це був той, що з тесаком). — Хапай її, Дорне. Ми мусимо доставити її негайно.

Вони знову зробили крок до мене.
Зрозумівши, що просто так від мене не відчепляться, а мозок відмовляється перезавантажувати цю реальність назад у моє комфортне ліжко, я вирішила діяти за єдиною відомою мені стратегією у важких переговорах: кошмарити контрагента до повного розгублення.

— Стій де стоїш, плащоносець! — гаркнула я. — Ти знаєш, скільки коштує це худі?! Це мерч! А ти своїми брудними пазурами схватився за рукав! У тебе взагалі є санкнижка?!

Дорн здригнувся і мимовільно зробив крок назад.

— Яка... книжка?

— Санітарна! Ви тут на вулиці в бруді вовтузитеся, без масок, без рукавичок! А якщо у вас лишай?! А якщо у мене алергія на вашу тупу магію?! — я ступила крок до них, активно розмахуючи руками. — Ви хоч уявляєте, які юристи в нашої фірми?! Вони з вашого паркану зроблять альпійську гірку, а з вас — персональних офіціантів!

Мужики переозирнулися.

— Дорне... може, вона справді демонолог? — пошепки спитав той, що з хворою ногою. — Бачиш, які на ній дивні знаки? Рожеві птахи! Це птахи смерті!

— Та які птахи смерті, це фламінго, бовдуре! — вигукнула я, поправляючи штани. — Коротше, де тут найближче метро чи хоча б зупинка маршрутки? Мені треба в Київ.

— Київ? — перепитав Дорн, звузивши очі. — Немає такого королівства в Реєстрі Проклятих Світів. Ти плутаєш нас, відьмо! Але це тобі не допоможе. Ми ведемо тебе прямо до вежі!

— До якої ще вежі? — я склала руки на грудях своєї піжами.