Розділ восьмий

Франческа

Вранішня лісова практика не радувала нікого, а найперше – самого Ернеста, що стояв зараз, злий, мов голодна вовча зграя, і все шукав, на кого б то вилити свій поганий настрій. Побачивши мене, він пом’явся трішки на місці, а тоді зробив крок в моєму напрямку, ще один, і взяв за лікоть. Я сердито зиркнула на нього і вивільнилась, показуючи, що ніякого зайвого контакту не хочу.

– Не нахабній, – зиркнувши на нього, прошипіла я. – Чого тобі треба?

– Поговорити.

– Ернесте, про все, про що ми могли, ми вже поговорили, – я вивернулась, відступила від нього вбік, але Дорнен міцно схопив мене за зап'ясток.

Було не боляче, радше просто неприємно, але я все одно люто, мов той звір, зиркнула на нього.

– Що це ти таке собі дозволяєш? – роздратовано прошипіла я. – Чи ти забув, Ернесте, з ким маєш справу, і думаєш, що я не здатна поставити тебе на місце?

– Тихше, – зашепотів він. – Я не хочу нічого поганого. Я лише бажаю розібратися. Ти знаєш, які наслідки у того ритуалу? Чи не завадить він мені одружитись? Я не чекав, що ти нас вінчатимеш, якби знав, що ти такого підтвердження коханню хочеш, то…

– Втік би, аж загуділо за тобою, так? – поцікавилась я уїдливо. – Що ж, Ернесте, думаю, ти можеш розслабитись, бо ніхто нас не повінчав. Але, думаю, проблеми з одруженням у тебе таки можуть виникнути. Якщо твоя дружина, хто б вона не була, раптом захоче вінчання іменем Найсвітлішого Веда, він може не схвалити тебе, бо відчуває як мінімум огиду до таких слабких, дурних чоловіків, що думають винятково про власну шкуру.

Ернест зашарівся, і я була готова поставити що завгодно, що це він не від ніяковості, просто розлютився, але намагається стриматися.

– В тебе занадто гострий язик, Франческо, – прошипів він. – Занадто!

– Ну, за це ти і закохався, хіба ні?

Він не став заперечувати, а в погляді, направленому на мене, лють змішувалась з бажанням. Я ж чомусь згадала, як обережно стер смужку пилу з моєї щоки Орельєн, і жодного бажання й далі загравати з Ернестом не було. Він мене цікавив, доки міг стати нормальним чоловіком, але тепер, коли хотів просто скористатися, а потім викинути, мов непотрібну іграшку? Нехай пошукає іншу ідіотку, а краще взагалі лишається самотнім.

– Франческо, – Ернест стишив голос, – ти зараз люта, і мені варто було це врахувати. Але пам’ятай, якщо ти захочеш відновити стосунки, то я завжди до твоїх послуг.

– Не думаю, що цей спогад мені знадобиться, – огризнулась я. – Забирайся, Ернесте, і не лізь до мене, будь ласка.

– Ми поговоримо пізніше.

Відчувалось, що він би і зараз діалог продовжив, проте не зміг, бо на горизонті вже замаячив Орельєн – суттєва перешкода для будь-яких інтимних нахабних розмов. Ернест міцно стиснув зуби, явно долаючи свій порив невдоволення, і відійшов ще на два кроки в сторону.

– Вітаю, шановні студенти, – Орельєн, як це було щоразу, коли він підходив до студентських груп, виглядав неймовірно серйозно і суворо. – Сподіваюсь, ви підібрали одяг, що вам зручний, і не збираєтесь тонути в болоті.

– Тут є болото? – пискнув хтось з дівчат.

– В протилежній стороні лісу – є. Але я дуже сподіваюсь, що ви будете йти за наставником, а не в бік найстрашніших небезпек.

Я зиркнула на подружок. На більшості обличь застиг благоговійний вираз «за вами хоч за край світу», і Бет та Дафна не стали винятком. Однак Орельєн був не єдиним наставником; з собою він прихопив ще кількох працівників академії: бойового мага, відповідального за встановлення захисних заклинань, та травника, що зазвичай сам збирав матеріали для зіллів.

– Пам’ятайте, – продовжив свій інструктаж Орельєн, – що зараз ви збираєте інгредієнти в першу чергу для себе. Тому що практика з зіллєваріння потрібна, а зайвих трав немає, і ми не можемо зіпсувати всі запаси через те, що студенти не здатні освоїти приготування зілля з першого разу. Лорде Керте, розкажіть, будь ласка, на що саме студентам потрібно звернути увагу та як правильно зрізати необхідні рослини. Я теж послухаю.

На бідолашного травника Керта, літнього чоловіка, захопленого своєю роботою, ніхто навіть уваги не звертав, всі повпивалися поглядами в Орельєна. Я щиро спробувала слухати, невдоволена тим, що подруг цікавив лише молодий ректор. Вони ніби їли його поглядами.

Проте Рел на це не зважав. Він взагалі, якщо чесно, стояв з наполовину відсутнім виразом обличчя і навіть голови не повернув, коли зачув чужі зітхання.

Я потерла щоку, якої він торкався. До мене Орельєн ставився уважніше. Цікаво, це тільки тому, що я Бастіанова донька і тепер Орельєнова підопічна, чи, може, я йому цікава?..

Не про те думаю, не про те. Я мала собі більше свободи та магії забезечити, а не легку закоханість в ректора…

– Лорде Брезаз! Лорде Брезаз! – гучний крик вирвав з рожевих мріянь і мене, і половину дівчат. Деякі, щоправда, навіть після такого крику дивились на Рела замріяними очима.

До ректора мчала його секретарка, дуже прудко, зважаючи на те, що була повненька.

– Лорде Брезаз, – засапавшись, видихнула вона. – Там таке… Потрібна ваша допомога. Негайно.