Розділ сьомий

Франческа

Спала я, як убита, навіть не бачила снів. Прокинувшись, звично потягнулась до магії, очікуючи, що нічого там не знайду, і…

– Франческо! – обурений вигук Орельєна змусив мене аж підскочити на ліжку. – Зупини це негайно!

Я сіла, заморгала, потерла очі. Спитала:

– Загасити що? І чому ти в моїй спальні? Це, між іншим, непристойно, я юна дівчина, на честь якої зараз посягає ректор і…

Промова скінчилась на півслові і змінилась радісним виттям. Сніжок, білосніжний, мов те пухнасте янголя, що спустилось до нас з небес, сидів на підлозі і з дуже задоволеним виглядом щось жував. Паперове. Мені знадобилось кілька секунд, щоб втямити, що це папка з батьковими нотатками, в якій той зберігав свої спостереження стосовно академії.

Напевне, Орельєн збирався це почитати. Приніс папку з собою. Але ж не в мене у спальні він мав це читати! Чому її жує Сніжок? Як він дістався до паперів?

Останнє питання я повторила вголос.

– Дуже просто. Ти не зачинила двері, – похмуро промовив Орельєн. – Він вийшов, стягнув папку зі стола у вітальні і приніс сюди. Я прийшов на звуки. Вставай, я не можу її відібрати, він гарчить і кусається.

– Ти хочеш, щоб він вкусив мене, а не тебе? – буркнула я. – І я зачиняла двері, точно пам’ятаю. Чого б то я мала спати з прочиненими настіж дверима!

– Треба було зачинити на ключ, якщо хотіла, щоб він  такого не влаштував, – уїдливо зазначив чоловік. – Тому що це неймовірно талановитий самоїд, який має вдосталь інтелекту, щоб встати на задні лапи і натиснути передніми на дверну ручку.

Сніжок, погоджуючись, замугикав. Гострі собачі зубки продовжили своє паскудне діло зі знищення важливих документів.

Я відкинула вбік ковдру і з дуже приреченим виглядом побрела до пса. Сніжок підняв голову і, дивлячись на мене, радісно всміхнувся. Принаймні, вираз морди я трактувала саме так.

– Ти віддаси мені папери, правда? Ти ж будеш хорошим хлопчиком?

– Гав!

– Сніжку? – я обережно простягнула руку і вхопилась за край папки.

Пес, абсолютно правильно мене зрозумівши, вхопився з іншого боку і потягнув на себе. Я спробувала йому протистояти і мало не впала на килим. Здається, ця біла хмаринка була досить сильною і анітрохи не соромилась цю силу демонструвати.

– Ясно, – промурмотіла я, – це буде непросто… Любчику, сонечко, віддай, будь ласка… Як же тебе змусити… Сніжку! А хочеш обійматись?

Він не хотів.

– Е-е-е… Пусти! Ні, накази не працюють. Гаразд. Сніжку, а хочеш ням-ням?..

«Запропонуй йому свіжу кістку, і він віддасть ті папірці. Сніжок просто голодний», – проінструктував мене Ліонель.

– Орельєне, – повернулась я до чоловіка, – в тебе є кістки? Треба кинути одну собаці.

– Ти пропонуєш мені її з себе вийняти чи що?!

– Господи, та не прямо твою, а якоїсь корови чи свині чи… – я махнула вільною рукою, тією, якою не тримала папку. – Мені здається, у нас там в коморі щось під стазисом було, батько збирався приманювати якусь таємничу звірюку. Сніжку теж підійде.

Орельєн закотив очі, але до комори все-таки пішов. Повернувся з кісткою, не те щоб надто свіженькою – два тижні в стазисі, – але, можливо, привабливою для собаки. Сніжок одразу ж повів вухом, потягнув носом…

І, різко розтиснувши щелепи, кинувся до Орельєна.

На жаль, я не побачила, чи перекосило обличчя нового ректору від страху, тому що під інерцією полетіла назад. Встигла ще згадати, що в тому напрямку тумбочка, а у тумбочки дуже гострі кути, отже, мені світить як мінімум розбити голову…

І опинилась в чиїхось теплих, міцних обіймах.

Орельєн тримав мене, обережно притискав до своїх грудей. Теплі руки зминали мою тонку нічну сорочку, і я раптом згадала, що світла тканина на сонці може ще й просвічувати, і, можливо, це не зовсім той ефект, який мені потрібен, коли я наодинці з дорослим самотнім чоловіком.

Від Брезаза приємно пахло якимись травами, але я не змогла розібрати, якими саме. А ще він геть не поспішав випускати мене…

– Обережно, – проговорив нарешті чоловік. – Ти могла впасти і розбити голову. Я все-таки не для того обіцяв твоєму братові за тобою наглянути, щоб це так плачевно закінчилось.

– Ага, – пискнула я. – Дякую.

Напевне, треба було вимагати, щоб він прибрав руки, але я раптом подумала, що Орельєн – куди симпатичніший за Ернеста. І той шрам на обличчі його геть не псує, і взагалі, можливо, я б…

Закінчити думку, яка більше личила б чаклунці бога кохання, аніж Володаря Безодні, я не встигла. Бо самоїд, який теж хотів любові та ласки, налетів на нас, мов білий пухнастий вихор, і таки збив з ніг, штовхаючи на ліжко.

Перша думка, що сяйнула в моїй голові, коли я опинилась втиснутою в матрац Орельєном – а він важчий, ніж здається. Напівельфи ж мають тонкі кістки! Звісно, не пушинка, але Рел не виглядав більшим за мого брата.

Потім до мене дійшло, що, при всій легкості напівельфів, тридцятикілограмовий самоїд згори таки додає ваги.