Розділ шостий

Франческа

Я прокинулась від того, що щось облизувало мені обличчя. Нахабно так, вперто. Я боялась розтулити очі, але сподівалась, що це не Ернест. Навряд чи в нього аж такий довгий язик. І в подібний припадок великого та щирого кохання я не вірила.

Напевне, це якась тварюка з самої Безодні. Я ж заключила договір з богом! І Володар Безодні обіцяв повернути мені силу, точніше, дати нову. Напевне, надіслав когось, щоб за мною наглядав.

Що ж, довелось зібратись з силами і відкрити очі.

Наді мною сидів пес. Великий. Білий. Дуже пухнастий. Усміхнена морда здавалась наймилішим, що я бачила в своєму житті.

Побачивши, що я прокинулась, пес дзвінко гавкнув. Потім сів, склавши докупи передні лапи. Нагадував він, якщо чесно, хмаринку. І ці очі, що так зацікавлено і водночас віддано дивились на мене

Я закліпала, силуючись прийти до тями. Тоді обережно сіла. Простягнула руку. Пес потерся головою об неї, явно задоволений тим, що йому є об кого лащитись, а тоді знов дзвінко гавкнув. Захекав, висолопивши язик.

Втямивши нарешті, що це саме він намагався мене вмити, я швиденько дістала хустинку з кишені, обтерла обличчя, а тоді поцікавилась:

– Ну, і хто ти такий, красунчику?

«Знайомся, – заговорив в моїй голові вже знайомий голос божий, – найстрашніша тварюка з Безодні. Він тепер твій фамільяр і носій чаклунської сили. Доглядай, годуй і навчайся чаклувати, Франческо. Відмови не приймаються».

– Найстрашніша тварюка? – здивувалась я. – Та він же милий!

«Це ти зараз так думаєш».

Я вирішила, що Володар Безодні мене таким не налякає, і обережно почухала пса за вухом. Найстрашніша тварюка радісно лизнула мені зап’ясток і вляглась, вклавши голову на мої коліна. Лапи, правда, понаставляли вже брудних плям на сукні, але нічого не поробиш. Собаки – не іграшки, вони можуть забруднитися.

…На жаль, в силу свого некромантського дару батько не міг завести домашню тваринку. Про улюбленця не йшлося ще й тому, що у нас була сила-силенна студентів, і вони теж могли зійти за песиків та котиків. Особливо коли намагаються виблагати принаймні трійку за п’ятибальною шкалою на іспиті, за чим я мала задоволення спостерігати з самого дитинства.

У Себастьєна був його кіт, Рен, фамільяр, і я теж мріяла про свого спочатку, але потім дійшла до висновку, що краще не треба. Бо хтозна, що там озветься на поклик некромантської доньки. Тягати на собі зміюку чи велетенського павука не хотілось, а мені було відомо про мінімум два таких випадки.

Тож на собак я дивилась здалеку. З легкими заздрощами, що вже там казати. Ернест, наприклад, розказував мені, що його батько мав мисливських, ще й багато, але я їх не бачила. В місті, куди ходила з братом, зустрічала і великі, сторожові породи, і дрібних собачат, яких здебільшого носили на руках, не дозволяючи маленьким лапкам тупотіти по землі. Проте такої краси я не зустрічала ніколи.

Подібний до білої хмаринки, неймовірно приємний на доторк, пес викликав у мене захват. Височенький, сантиметрів шістдесят у холці, і десь такої ж довжини, через що здавався компактним та ще милішим, він мав чималий пухнастий хвіст, який тримав гордо закинутим на спину, явно задоволений увагою з мого боку. Голову тримав гордо, прямо і, чесне слово, всміхався. Видовжена клиноподібна мордочка здавалась неймовірно щасливою. Очі, як я втямила, придивившись, були темно-карими, задоволено блищали. Невеликі, але міцні, товстенькі трикутні вушка стирчали вгору, але пес повів ними, коли почув якесь шарудіння.

– Боже, – охнула я, – яке ти миле.

«Так, я дуже миле, але можна в чоловічому роді про мене?»

– Я не про тебе! – вигукнула, навіть не подумавши, що можна й не казати Володареві Безодні, що він не милий і прийняв на себе собачий комплімент. – Я про нього. Як його звати? М? Хто ти? Ти хлопчик чи дівчинка?

Пес встав і дав себе роздивитись. Хлопчик, жодних сумнівів.

– Сніжок, – я погладила собаку по морді. – Ти будеш Сніжком?

«Взагалі-то я б назвав його Найсвітлішим. Можна не Ведом, а якось інакше, але не сумнівайся, характер такий же. Такий же паскудний, – уїдливо, але в той же момент ласкаво зазначив бог у мене в голові. – Але клич Сніжком, нехай буде. Це самоїдська лайка, до речі. Можна просто самоїд».

– То ми породисті? – провуркотіла я.

«Він – породистий. Ти – не дуже, якщо це не порода Некромант Паскудний, Континентальний».

– Ти теж мені дуже подобаєшся, боже. Такий приязний з першого дня.

«Можеш кликати мене Лі. Ліонель. І так, я добре знаю твого батька і трішки – маму, тому приблизно уявляю, з ким маю справу, – зітхнув бог. – Ну, вставай. Бери свого фамільяра та вперед, підкорювати світ. Тепер ти маєш магію і істоту, за яку відповідальна».

Я зітхнула. Сніжок мені подобався, але на підступного фамільяра могутньої темної відьми він був не схожий. Це вам не пекельний гончак, як в книжках малюють. Здоровенна чорнюча собацюра, здатна загризти і обпалити вогнем.

В голові почулось відлуння божого сміху. Скептичного такого. Але я так і не зрозуміла, якою була причина такої реакції, тож встала і поплескала себе по стегну, даючи знак Сніжкові слідувати за мною.