Розділ п'ятий

Франческа

Ернест крокував за мною, не відстаючи ні на крок. Я відчувала тепло, що йшло від нього, але цього разу воно не приносило мені жодного задоволення.

Він сам почав до мене залицятися приблизно півроку тому. Я, дівчина доволі популярна, могла дозволити собі вибирати, та серед всіх кавалерів Ернест видався мені найелегантнішим та найприємнішим. Можливо, в якийсь момент я навіть трішечки закохалась в нього. Або навіть не трішечки, хтозна. Важко оцінити зараз.

Бо зараз мені хотілось тільки дати йому штурхан і ніколи в житті більше не бачити. Я образилась, і це тільки м’яко кажучи.

Я не чекала від нього пропозиції руки та серця так швидко, однак, коли Ернест все-таки покликав мене заміж, не відмовила. Як виявилось, треба було подумати принаймні день, тоді й сорому того не було б, і жодної публічності…

Помилилась. Що й скажеш.

– Мої батьки, – зітхав за спиною колишній наречений, – розумієш, вони… Вони завжди схвалювали тебе, і тато навіть дав грошей на обручку. Проте коли я повідомив їм про те, що ми заручилися, сталось щось просто надзвичайне.

– Ти міг би посперечатись з ними. Поборотись за наше кохання, – озирнувшись, зазначила я.

Ми вже підходили до склепу. Ернест крокував за мною, явно вважаючи, що я готова забезпечити ідеальне місце для нашого побачення. Сумнівів стосовно моїх намірів не мав.

Таке враження, що він трошки забув, чия я донька.

Або дізнався, що я не маю магії.

Якщо друге, то… Це погано. Але нічого, якось впораюсь.

– Звісно, міг би, – погодився Ернест. – Але тоді б батьки позбавили мене спадку. Тато був налаштований дуже серйозно. Я б навіть сказав, радикально.

– Мене це засмучує.

– Так, я теж був здивований і шокований його вчинком…

– Ні. Мене засмучує, що ти обрав спадок, а не наше з тобою кохання, – хитнула я головою. – І так сміливо мені про це говориш.

Ми спинились просто біля склепу. Важкі двері було зачинено, проте ключі я, ясна річ, мала при собі. Відкривати магічні печаті силою не зважилася б.

Батько – могутній некромант, і хоча ані мені, ані Себастьєнові його магія не зашкодила б, всередину могло просто не впустити. А всі інші взагалі нарвалися б на серйозну проблему. Тато вмів зберігати свої секрети, і, на жаль, це часто грало з усіма нами злий жарт.

– Але ж я знайшов вихід, – Ернест спробував мене обійняти, не звертаючи уваги на те, як я уважно роздивлялась замок. – І описав тобі його. Хіба це не реальний варіант бути разом?

– Звісно. Але, знаєш, репутація моя постраждає.

– Ти ж донька некроманта, – знизав плечима Ернест. – Хіба тобі не все одно? Мене завжди приваблювало в тобі те, як ти вмієш красиво плювати на загальні норми. Академія – територія свободи. Твій тато живе вільно… І виховував тебе сам.

– Ага, – я кивнула.

Мій тато справді не одружився, і що я, що Себастьєн – діти позашлюбні. Однак я не рівнялась на нього в цьому питанні. Куди більше мені подобався підхід старшого брата, який взяв кохану за дружину і щасливо живе з нею уже майже двадцять років. І проживе ще двісті з гаком, напівельфи, зрештою, мають чимало часу.

Ернест був людиною. Проте магом, отже, продовжити тривалість свого життя мав всі шанси, і це вже виглядало доволі привабливо. Окрім того, мені здавалось, що з усіх залицяльників він мав найсерйозніші наміри і справді збирався взяти мене за дружину.

Коли він зробив пропозицію, в мене в серці аж щось тьохнуло. Долю тата або його коханок я повторювати не збиралась точно, тож серйозні стосунки – те, що треба.

Ну… Мені здавалось. Що ж поробиш.

Я дістала магічний ключ та обережно вставила його в замкову щілину. Потім зробила три з половиною оберти, вперлась рукою в двері та з силою втиснула ключ глибше. Ще півоберту треба було зробити так, а потім – швидко висмикнути ключ, доки склеп його не погриз.

Нова система, задумана батьком на той випадок, якщо хтось вкраде ключ. Не те щоб цю залізяку було дуже легко поцупити, враховуючи те, що вона агресивно налаштована проти крадіїв і навіть чужинцеві з дозволу господаря може не датися.

Всередині щось клацнуло, і двері відчинились. Я зазирнула в склеп, хотіла просканувати чарами, чи то випадково всередині нікого нема, але вчасно згадала, що дар у мене заблокований так надійно, що краще навіть не намагатися.

– Що відбувається? – спитав Ернест. – Нащо ти відчинила склеп? Ти думаєш, доречно буде провести час там?!

– А що? – вигнула брови я. – Ти ж сам казав, я донька некроманта, до всього ставлюсь набагато простіше за інших дівчат. Тобі ж це в мені і подобалось, – виразно підморгнула. – Тож прошу. Заходь до нашого некромантського лігва. Чи ти, може, злякався?

Тут навіть питання можна було не ставити, відповідь була цілком очевидною. Ернест не хотів заходити. Він відчував, що вляпується у небезпечну пригоду, і анітрохи не бажав її продовжувати.

Однак, на його біду, я зовсім не відчувала жалощів до цього хлопця. Тим паче, я ж туди його не на заклання веду.