3 (2)

Це б вирішувало всі можливі проблеми. Адже Ернест, побачивши, що в ліжку лежить чоловік, не стане до нього чіплятись, просто розвернеться і піде. Просто так блукати будинком він теж не зважиться, бо побоїться, що якісь магічні сигналізації спрацюють і його спіймають на гарячому.

Публічність Ернестові теж не потрібна. Мій наречений щойно зі мною «публічно розійшовся», бо страшенно боїться власних батьків. Отже, він волів би тримати будь-які нічні візити в таємниці.

А після цього ми поговоримо з ним. Наступного дня. І тоді я вже з’ясую, чи можна розраховувати на щось серйозне, чи краще взагалі видерти його зі свого серця назавжди і забути про те, що я мала справу з цим хлопцем.

Образливо, так. Але…

Принаймні, цей прагматичний план звучав життєздатним.

Однак мені треба було багато чого встигнути до того, як прийде Орельєн.

В шафі я мала повно одягу. Зазвичай перенесла б його магією, обміняла з батьківським, проте зараз, на жаль, не могла витиснути з себе і іскри.

– Чому я народилась твоєю донькою, Матильдо Грато, – бурчала я, вигрібаючи важкі сукні. – Чому батько не міг зачати мене з якоюсь іншою жінкою? Такою, що вона б не намагалась займатись цілительством, втративши на це ліцензію.

Шафа співчутливо рипнула та мало не вдарила мене дзеркалом, причепленим до дверей. Я лише роздратовано зиркнула на себе.

Нічого схожого на Матильду. Я була блідою, рудокосою, без веснянок, з яскравими зеленими очима – подібною на батька майже в усьому, а там, де ні – то в когось з його роду, в бабусь-дідусів. Нічого від матері, анітрохи.

Її цілительский дар теж оминув мене стороною. Звичайна темна відьма, не некромантка, як тато, але це теж на краще.

А все одно ми мали в крові щось спільне, і через це моя магія зараз мовчала в крові, мов чужа, і не хотіла озиватись, скільки б я її не гукала.

– Ненавиджу тебе, Матильдо, – видихнула я, уже не стримуючи власних почуттів. – І завжди ненавиділа. Ти мене кинула, то тепер ще й наздоганяєш.

Відображення у дзеркалі нічого не відповіло, тільки показало невдоволену, злу відьму.

Можливо, щоб було легше, я мала обрати собі фамільяра, як Себастьєн. Тоді б звірялась йому, розповідала про своє горе.

Але ні, тільки шафа та сукні.

Я згребла все, що могла підняти за один раз, та поспішила до батькової кімнати. Кинула на його застелене розшитим золотом та сріблом чорним покривалом ліжко, відчинила шафу…

І ледве встигла вчасно відстрибнути, бо на мене посипалась ціла купа речей.

Я вважала, що маю великий гардероб та трохи невпорядковану кімнату. Але де там. У шафу, призначену для одягу, тато вмудрився впхати…

Все.

Згори на мене полетіли його чоботи, внизу знайшовся камзол, добре пом’ятий, збоку велетенським стосом нависали книги по магії, рідкісні та не дуже, і це все виглядало дуже-дуже ненадійно.

Перетягати геть усе не було часу. Я не встигну за тиждень, не те що за ті кілька годин до вечері, що Орельєн ще буде в ректорському кабінеті, а не вдома!

– Будемо вважати, що це моє домашнє читання, – зітхнула я, зиркаючи на книжки, деякі з яких, напевне, не можна було знайти навіть у велетенських королівських бібліотеках.

Навряд чи Орельєн добре знає, що може бути в ректорських шафах, чи не так? Тож він не зверне увагу на такі дрібниці. А ритися в моїх речах я точно не дам.

Тож я вирішила хоча б частково спростити собі життя. Перенесла одяг та трохи особистих батькових речей у свою кімнату, все своє перетягла сюди. Роззирнулась…

Виглядало так, ніби я справді повинна жити в цій кімнаті. Рожевий скелет в кутку, череп, теж розмальований, тільки вже квіточками – ще одні результати моєї дитячої творчості. Бантики…

Батько зберігав стільки всього, що я псувала чи робила колись в дитинстві, що це місце справді належало мені. Його ж речі зайняли зовсім мало місця у моїй кімнаті. Все, що могло свідчити про те, що я жила там ще до сьогоднішнього дня, довелось старанно прибирати, але з цим завданням я впоралась, як думала, на відмінно.

Тепер залишалось змінити постільну білизну. Не могла ж я спати на брудних простирадлах, а у Орельєна виникнуть питання, якщо я мінятиму при ньому.

З батьковим я впоралась швидко. Чорний атлас ковзав по руках, лишаючи приємне відчуття прохолоди на шкірі. Уже думала видихнути з полегшенням, бо Орельєн нехай сам собі перестеляє, аж раптом згадала: у мене там мереживо, квіточки…

Це виглядало як завгодно, але тільки не як придатна для дорослого чоловіка постільна білизна. У батька не настільки специфічні смаки.

Я прожогом кинулась до кімнати. Здерла простирадло та підковдру, повикидала все до брудної білизни, схопила чистий чорний комплект з татової шафи, тільки-тільки розстелила… І почула покашлювання за спиною.

– Франческо, що це ти робиш?