2 (5)

Мені знадобилось декілька секунд, щоб все обдумати. З одного боку, брат явно не бажає мені нічого поганого, і попереджає тому, що хвилюється за мене. З іншого, я не можу просто лишити все на волю випадковості і чекати. Не така я, і ніколи не була.

– Я постараюсь не заважати, – нарешті промовила я. – І точно не перешкоджатиму розслідуванню чи виконанню Орельєном професійних обов’язків.

Однак це анітрохи не означало, що я залишу його в спокої.

– То що, ти все-таки поживеш зі мною та з Беллою? – з надією поцікавився Себастьєн, який знав мене достатньо добре, аби відчути, яку я лишила прогалину у своїх словах.

– Ні, – я хитнула головою. – Краще вдома, серйозно. Ну, не покусаємось же ми з твоїм другом, чи не так? Він, я думаю, цілком нормальний.

– Правда, але…

– Ти мені не довіряєш?

– Дивись мені, сестричко, – Себастьєн важко зітхнув і відступив від мене. – Я, звісно, добрий брат, але якщо що – муситиму втрутитись. Якщо ти розумієш, про що я.

У відповідь я невинно посміхнулась.

– Ти занадто схожа на батька, – зітхнув Себастьєн, і я не сумнівалась, що це не комплімент.

Проте розмову нашу було офіційно закінчено. Тьєн поплескав мене по руці і нарешті відступив, таким чином дозволяючи піти.

Я не змусила просити себе двічі. Зараз мені справді треба було піти додому і добряче подумати над тим, що робити завтра… І взагалі.

Звісно, життя – штука бентежна, і кожен варіант не передбачиш. Але до такого воно мене точно не готувало. Хто б міг подумати, що мама вмудриться вляпатись у настільки великі неприємності.

Гаразд, я прекрасно усвідомлювала, що могла – все життя це знала. Питання тільки в тому, що я мала марні надії, що мене це анітрохи не зачепить.

Ясна річ, дарма я так думала. Неприємності уже активно стукали в двері і нагадували про своє існування.

Замислена, я спустилась на перший поверх і закрокувала широким холом академії до виходу. Ректорський будиночок розташовувався окремо, губився в тіні великої будівлі академії, на відміну від гуртожитку, до якого можна було дістатись через запасний прохід.

Однак дійти до своєї мети не встигла. На мене вже чекали. Біля важких дверей, переминаючись з ноги на ногу, стовбичив Ернест, і очікував він явно на мене. Я б з задоволенням оминула його зараз, бо було, м’яко кажучи, не до зайвих розмов, але, на жаль, наречений мене помітив і поспішив до мене.

– Нарешті, – видихнув він. – Я вже думав, що ніколи тебе не дочекаюсь…

– Ти вже одного разу дочекався сьогодні, – похмуро кинула я, – коли розірвав наші заручини. Чого ж ти хочеш зараз? Прийшов сказати, що тобі дуже шкода…

– Я все ще тебе кохаю.

– Неймовірно рада це чути. Що далі? – скептично поцікавилась я, роздивляючись його з неприхованим презирством.

Він похнюпив носа.

– У мене не було іншого виходу, Франческо, – пробурмотів хлопець. – Мої батьки не просто сказали мені розійтись з тобою, вони приставили наглядача, і я мусив зробити це при ньому. Інакше вони обіцяли позбавити мене спадку. Проте ми все ще маємо з тобою можливість бачитись таємно.

– Ти знущаєшся, – я спробувала оминути Ернеста, але де там. Він явно вважав, що я повинна продовжити розмову.

– Френні! – наречений схопив мене за руку, не боляче, досить ніжно, але від того приємніше не стало. – Прошу, не відштовхуй. Ти ж навіть не вислухала.

– Ти мене покинув.

– Я думаю, нам з тобою треба сьогодні поговорити. Віч на віч, – видихнув він. – Переконаний, варто нам лишитись наодинці, як ти миттю зміниш свою думку і поставишся до мене… Тепліше. Ти зрозумієш, що мої почуття такі ж, як і були до цього, і нас ніхто не зможе розлучити. Прошу. Ти прийдеш сьогодні ввечері на побачення?

Ернест дивився так благально, що у мене навіть щось тьохнуло у серці. Як би я не прикидалась, що поставилась до його вчинку з обуренням тільки тому, що це впливало на мою репутацію, насправді між нами ж були почуття. А тепер все знищено через волю, нав’язану його батьками.

Я не хотіла з цим миритись, зовсім.

Однак зараз мала значно суттєвішу проблему. У мене нема магії і невідомо коли буде. А я без неї навіть дихати не можу. Дар для відьми – щось набагато важливіше за кохання.

– Вибач, Ернесте, проте я не можу компенсувати твою слабкість приходами на побачення, – відрізала я. – Якщо ти хочеш, щоб ми були разом, знайти спосіб зробити так, щоб наші зустрічі принаймні не довелось приховувати від усього світу.

– Тоді я прийду до тебе сьогодні… Влізу через вікно!

Я не стала більше слухати, що він там говорив. Обережно вивільнилась та пішла геть.

Здається, до всіх проблем додався ще й випадковий візит Ернеста.