Розділ другий

Франческа

Варто було мені сказати, що я залишусь в своїй старій кімнаті, як в кабінеті запанувала напружена тиша. Себастьєн та Орельєн перезирались між собою, явно не знаючи, як реагувати на почуте.

Я зосередилась на тому, що взялась роздивлятись нашого новоявленого ректора.

Особисто ми з ним, як я вже згадувала, спілкувались дуже мало – не було ні причин, ні особливого бажання. Брезаз терпіти не міг мого батька і все пов’язане з академією, тож навіть на дружні зустрічі з моїм братом та його дружиною приїжджав тільки до міста, розташованого неподалік від територій нашого навчального закладу.

І тепер – ректор на заміну! Це ж треба.

Виглядав він молодо, навіть душе, більше двадцяти п’яти не даси. Звісно, я знала, що Орельєн старший за мене більш ніж в два рази, але коли живеш дві-три сотні років, а можеш і продовжити тривалість, ставши могутнім магом, не настільки прискіпливо рахуєш роки.

На симпатичному блідому обличчі відобразилась яскрава незгода з тим, щоб продовжувати тут працювати. Я побачила це бажання протесту, заховане в колодязях його очей, закладене в міцно стиснутих губах.

Орельєнові скажено не подобалось все те, що тут відбувалось.

Що ж поробиш. Я теж не в захваті від перспективи втратити магію, нареченого і батька. І чого то матері вдома не сиділось.

– Франческо, – нарешті зважився першим заговорити Себастьєн, – ти впевнена, що хочеш залишитись в ректорському будиночку?

– Зрештою, я прожила там все своє життя, – я розвела руками. – Було б дивно, якби я горіла бажанням негайно покинути це місце.

– Поза всяким сумнівом, так, – кашлянув Себ, – проте ти житимеш під одним дахом зі стороннім чоловіком, а не з батьком чи братом.

– Якщо я переберусь до тебе, я теж житиму під одним дахом зі стороннім чоловіком. Двома!

– Френні, – він скривився, – ані мого фамільяра, ані нашого з Беллою сина, твого племінника, якому, між іншим, лише п’ять, не можна назвати стороннім чоловіком. Принаймні, в порівнянні з Орельєном, з яким ти навіть не знайома. Тим паче…

– Я вам заважатиму, пане ректоре? – я кинула на нього невинний погляд. – Ви тільки скажіть! Можливо, я справді недооцінюю те, наскільки недоречною буду в своєму домі, який теж втрачу… разом з магічним даром, з нареченим… з таточком…

Я демонстративно схлипнула. Орельєн скривився, ніби з’їв лимон.

– Не треба цих показових виступів, – хитнув головою він. – Себе, не старайся. Якщо твоя сестричка хоче, щоб ми жили на одній території, то нехай. Вона мені жодним чином не заважатиме. І ти можеш не переживати за її честь. Я зовсім не збираюсь протягувати руки і не дозволю собі зайвого. Ти ж мене знаєш. Мене цікавить тільки робота.

Себастьєн зітхнув.

Очевидно, це мало натякнути Орельєнові, що зі мною можуть виникнути проблеми. З моїм-то характером…

Так, брат не мав наївних сподівань стосовно мене. Звісно, Себастьєн любив свою молодшу сестричку – і добре усвідомлював, що без великої любові витримати поруч таке створіння буде неймовірно важко. Однак я не збиралась коритись і перебиратись до брата.

Адже очевидно: якби Себ міг, він би повернув мені магію. Однак це явно поза його можливостями. Мені потрібен хтось інший, якщо я не бажаю залишитись без дару назавжди.

– В мене в житті повинно лишатись принаймні щось стабільним, – всміхнулась я ласкаво. – Тож я з задоволенням поживу в рідній кімнаті і, можливо, навіть радуватиму Орельєна смачними сніданками.

Себастьєна мало не перекосило.

– Френні, ходи-но до приймальні, – попросив брат. – Нам з Релом треба обговорити деякі питання.

– Стосовно батька? – з надією поцікавилась я. – Можливо, я можу чимось допомогти? Було б не зайвим, якби я послухала теж.

– Абсолютно точно було б зайвим, – заперечно хитнув головою новоявлений ректор. – Франческо, прошу.

Я вирішила не сперечатись. У приймальні, тим паче, теж було чим зайнятись. Я присвятила свій час тому, що уважно роздивлялась нахабну леді, яка відчайдушно намагалась не скрипіти зубами, дивлячись на мене.

– А ви нова секретарка ректора? – поцікавилась я у неї, розгладжуючи складки на спідниці. – Ви тепер тут постійно будете працювати? У нас взагалі-то академія специфічна, важкі умови праці… Впевнені в тому, що воно вам треба?

– Впевнена, – відповіла суворо жінка. – Я про вашу академію багато чула.

– О, рада, що ми такі відомі.

– І нічого хорошого.

Вона думає, що мене цим здивує? Ага, якраз. Я прекрасно знаю, що місце у нас специфічне.

Жінка тим часом ще раз уважно подивилась на мене і пихато промовила:

– Тепер ми подбаємо про те, щоб у вас в академії був порядок. Можете навіть не сподіватись на попередню свободу. Цьому місцю давно потрібна жорстка рука, і лорд Брезаз, – на цих словах вона мрійливо посміхнулась, – знає, щоб робити, щоб приручити цю, нехай вибачить мені Пресвітлий, академію. Ви ще всі… Затанцюєте.

Я кинула швидкий погляд на двері, потім на повновиду секретарку. Придивилась до неї. Жінку можна було назвати симпатичною, хоча, звісно, на мій напівельфійський смак, вона мала аж занадто пишні форми. Ну, але це на любителя, кому що подобається, не мені ж її заміж кликати.