Розділ перший

Франческа

– Френні, поверни, будь ласка, обручку.

Вигук наздогнав мене посеред коридору академії. Я зупинилась, оточена зграйкою подружок, і повільно моргнула, намагаючись зрозуміти, до якої такої Френні звертається нахаба з голосом, дуже подібним на голос мого нареченого. Струснула рудим волоссям, повела очима з кутка в куток, розшукуючи тезку, але де там. Коридор був напівпорожнім, окрім мене та подружок – нікого.

– Френні! – повторив нахабний незнайомець, і Бет, одна з подружок, смикнула мене за рукав сукні.

– Здається, – прошепотіла вона, – це твій Ернест.

Я прокрутила обручку на пальці. Вчора він зробив мені пропозицію. Це ще що за цирк?..

– Невже він передумав, – видихнула Дафна. – Твій Ернест? Як він міг?

Ну, ні. Сьогодні в мене був не надто вдалий день, але ж не настільки.

– Напевне, – пальці ковзнули по прохолодному обідку, –  він забув якесь заклинання накласти. Або хоче подарувати кращу? Родову? – я погладила акуратний камінчик, що прикрашав вручений мені вчора перстень. – Ви йдіть. Я зараз розберусь та наздожену вас в їдальні, гаразд?

Дівчата явно хотіли лишитись та спостерігати. Та я обдарувала кожну з них таким поглядом, що вони вирішили: краще буде розпитати мене потім. Обидві заспішили геть, я ж крутнулась на підборах, оточена вихором зеленого мусліну своєї новесенької сукні.

Зараз комусь дістанеться.

Ернест – а то таки був він, а не його підступний двійник з дуже подібним голосом, – топтався посеред коридору. Трохи віддалік м’явся, переступаючи з ноги на ногу, його кращий друг, приставлений, мов нянька, Ернестовими батьками.

Так, родина мого коханого – дещо дивна, занадто переживає за сина та його репутацію, але я вже майже до них звикла. Ну, і сподівалась, що після одруження перевиховаю, не без того.

– Ернесте, – я підійшла до нього ближче, – ти що, з розуму зійшов, говорити таке вголос, при людях? Вони ж зараз надумають, що ми розходимось!.. Нащо тобі той перстень, що ти з ним надумав робити? Невже твої батьки готові віддати родовий?..

Ернест сором’язливо кахикнув, опустив очі та взявся м’яти край свого темно-брунатного камзолу. Його нянька, він же друг, підступно усміхнувся.

Щось мені підказувало, що все інше, що зараз повідомить мені Ернест, буде не менш «приємним», аніж прохання повернути обручку.

– Ми мусимо розійтись. Між нами все скінчено, Франческо.

Напевне, будь-яка інша дівчина сприйняла б ці слова, мов грім серед ясного неба. Я ставилась до них інакше. Це ніякий не грім, це поганючий жарт. Я чекала зовсім іншого! Власне, мала всі приводи для цього. І не вигадані на рівному місці, як іноді буває у дівчат мого віку. Якби ж то. Я – матеріалістка, тож не будую собі рожевих замків, а розраховую тільки на щось реальне.

Що ж може бути реальнішим, аніж наші стосунки з Ернестом Дорненом?

Він стояв просто переді мною. Симпатичний, як і завжди, тільки неймовірно похмурий. Навіть смаглява зазвичай шкіра зараз здавалась на два тони блідішою, а свої пухкі, аж занадто, як для чоловіка, губи Ернест старанно кусав. Очі бігали з кутка в куток.

Отже, або він раптом навчився дуже гарно прикидатися та раптом проростив в собі акторську майстерність, якою там в інші часи геть не пахло, або…

Або це все серйозно.

І Ернест справді вирішив мене кинути.

– Як то – скінчено? – похмуро перепитала я. – Ти мені вчора пропозицію зробив. Сьогодні мав йти до мого батька та запитувати дозволу на наше одруження. І сьогодні ти мені говориш…

– Що нам треба розійтись. Вибач.

Я розізлилась. Сильно. Зазвичай в такі секунди в мені підіймалась хвиля обурення, а магія рвалась назовні, не надто стабільна – що, в принципі, було нормально для двадцятирічної відьми, – однак сьогодні все йшло не так.

Замість бажаного жару в грудях я відчула лише пустку. Гнів, звісно, був, він бився в свідомості, мов у клітці, шукаючи виходу. Однак магія, що наповнювала канали, кудись зникла. Я нагадувала собі струмок, який був колись повноводою річкою і намагався зараз наповнити те ж саме русло, але спромігся лише пробігти між камінцями і всотатися у пересохлу землю.

Навіть іскринки на пальцях не з’явились.

То, напевне, через стрес. Не кожного дня мені кажуть про розставання, особливо якщо зовсім нещодавно, лише вчора, робили пропозицію руки та серця. І це ще й було щиро!

Так я думала, щоправда, вчора. Сьогодні вже засумнівалась.

– Ернесте, ти збожеволів? – перепитала я нарешті. – Вчора ти зробив мені пропозицію. Сьогодні прилюдно просиш повернути обручку. Ти передумав? А сказати про це тихо ти не міг? Якщо тобі треба більше часу, то…

– Мені не треба більше часу. Я мусив заявити про це публічно, – Ернест знайшов достатньо сміливості, щоб подивитись мені в очі, і в його карих очах застигла типова теляча нерішучість, – аби про це знали люди, і ти не мала марних надій. Пробач. Поверни мені обручку, будь ласка, Френні. Так вийшло.

– Ах ти ж!.. – за одну секунду у мене в голові промайнули тисячі проклять.