Глава 85. Назавжди

Минуло пів року.

Літній ранок зустрів місто теплим сонцем.

Університет жив звичним життям.

Студенти поспішали на пари, викладачі обговорювали новий навчальний рік, а коридорами знову лунав сміх.

Здавалося, страшні події останніх місяців були лише далеким сном.

Та для тих, хто пережив їх, усе змінилося назавжди.

Макар стояв біля вікна свого кабінету.

На столі лежала фотографія батька.

Він узяв її до рук.

— Усе закінчилося, тату, — тихо промовив він. — Ти мав рацію. Правда завжди знаходить дорогу.

У двері тихо постукали.

— Можна?

Макар усміхнувся.

— Завжди.

До кабінету зайшла Вікторія.

У світлій сукні, з розпущеним волоссям і тією самою щирою усмішкою, у яку він закохався.

— Знову розмовляєш із татом?

— Іноді мені здається, що він мене чує.

Вікторія підійшла ближче й обережно взяла його за руку.

— Думаю, він пишається тобою.

Макар подивився на неї.

— Ні.

Вона здивовано підняла брови.

— Він пишається нами.

Вона всміхнулася.

— Знаєш, ще рік тому я й уявити не могла, що все закінчиться саме так.

— Я теж.

— Я прийшла до університету просто навчатися.

— А знайшла дуже впертого ректора?

Вона засміялася.

— Найвпертішого.

— І все одно погодилася стати його дружиною.

— Бо люблю його.

Запала тиша.

Тиха.

Тепла.

Така, про яку вони колись могли лише мріяти.

За кілька годин старовинна зала, прикрашена білими квітами, наповнилася гостями.

Поруч були найближчі люди.

Ігор із дружиною.

Сергій, який увесь ранок жартував, приховуючи хвилювання.

Дмитро.

Після суду він допоміг слідству, чесно відповів за свої помилки й тепер починав життя спочатку.

Він підійшов до Макара.

— Можна?

Макар кивнув.

Дмитро простягнув йому невелику дерев'яну коробку.

— Це залишив твій батько.

Я мав віддати її тобі лише тоді, коли все закінчиться.

Макар відкрив коробку.

Усередині лежав старий наручний годинник.

І невеликий конверт.

Тремтячими руками він дістав лист.

Усього кілька рядків.

"Сину. Якщо ти читаєш цього листа, значить, правда перемогла. Не тримай образу в серці. Помста руйнує. Любов — будує. Живи так, щоб поруч із тобою люди ставали щасливішими. Я завжди вірив у тебе."

Макар заплющив очі.

На мить він відчув, ніби батько стоїть поруч.

— Дякую… — тихо прошепотів він.

Мелодія змусила всіх обернутися.

До зали зайшла Вікторія.

Вона була прекрасною.

Макар не міг відвести від неї погляду.

Вона підійшла до нього.

Їхні руки зустрілися.

— Хвилюєшся? — тихо запитала вона.

— Дуже.

— Я теж.

— Тоді ми хвилюватимемося разом.

Вона засміялася.

Саме цей сміх він був готовий слухати все життя.

Після церемонії вони вийшли на подвір'я.

Над ними сяяло чисте блакитне небо.

Гості обсипали молодят білими пелюстками.

Ігор обійняв Макара.

— Бережи її.

Макар усміхнувся.

— Це найважливіша обіцянка в моєму житті.

Вікторія ніжно переплела свої пальці з його.

— А я берегтиму тебе.

Вони подивилися одне одному в очі.

Без страху.

Без болю.

Без таємниць.

Лише з любов'ю.

Макар нахилився й поцілував її.

У цей момент вітер легко перегорнув сторінку старої книги, що лежала на столі біля входу до зали.

Наче сама доля поставила останню крапку в історії, яка почалася з таємниць, небезпеки й недовіри, а завершилася коханням, що змогло пережити все.

І саме тоді вони зрозуміли:

це був не кінець їхньої історії.

Це був початок їхнього спільного життя.