Глава 84. Остання партія

Макар навіть не попрощався.

Він різко підвівся зі стільця й вибіг із палати.

— Макаре! — гукнула Вікторія.

Він зупинився лише на мить.

Повернувся до неї.

— Обіцяю, цього разу я повернуся.

Він підійшов, ніжно торкнувся її щоки й коротко поцілував.

— І більше ніколи не залишу тебе.

Вікторія мовчки кивнула.

Вона вірила йому.

Та в її серці знову оселилася тривога.

За двадцять хвилин Макар уже був біля університету.

Там миготіли сині проблискові маячки.

Територію оточила поліція.

Студентів евакуювали.

Біля центрального входу на нього вже чекали слідчий, Ігор і Сергій.

— Де він? — коротко запитав Макар.

— У твоєму кабінеті.

— Сам?

— Так.

Макар насупився.

— Не схоже на нього.

— Саме тому ми нічого не розуміємо.

Слідчий простягнув йому маленький навушник.

— Ми зайдемо разом.

Макар похитав головою.

— Ні.

— Це небезпечно.

— Йому потрібен я.

Запала тиша.

Зрештою слідчий важко зітхнув.

— Добре. Але якщо щось піде не так…

— Ви одразу заходите.

Макар повільно піднявся сходами.

Кожен крок луною відбивався в порожніх коридорах.

Саме тут почалася ця історія.

Тут він уперше зустрів Вікторію.

Тут вони сперечалися.

Сміялися.

Закохалися.

І саме сюди все повернулося.

Він зупинився біля дверей свого кабінету.

Глибоко вдихнув.

Повільно натиснув на ручку.

Двері відчинилися.

Чоловік сидів у кріслі біля вікна.

Спиною до входу.

На столі стояли дві шахові фігури — чорний і білий королі.

Почувши кроки, він не озирнувся.

— Я знав, що ти прийдеш.

Макар мовчки зачинив двері.

— Навіщо ти тут?

Чоловік узяв до рук білого короля.

— Знаєш… твій батько дуже любив шахи.

— Я пам'ятаю.

— Ми зіграли з ним останню партію за день до його смерті.

Макар стиснув кулаки.

— Ти його вбив?

Чоловік похитав головою.

— Ні.

— Але зробив усе, щоб він загинув.

— Так.

Він сказав це так спокійно, що Макарові стало моторошно.

— Чому ти не втік?

Чоловік усміхнувся.

— Бо стара гра закінчилася.

— А нова?

— Нової вже не буде.

Він повільно підвівся.

І вперше за весь час у його очах з'явилася втома.

— Я будував цю систему тридцять років.

Думав, що контролюю все.

Людей.

Події.

Майбутнє.

Але прорахувався лише один раз.

Макар уважно дивився на нього.

— Коли?

— Коли вирішив використати Вікторію.

Він гірко всміхнувся.

— Я думав, що любов робить людину слабкою.

Та помилився.

Саме вона зробила тебе сильнішим.

Макар мовчав.

Він не хотів сперечатися.

Усе вже було сказано.

— Це кінець.

— Так.

Чоловік повільно поклав чорного короля поруч із білим.

— Мат.

У цей момент двері кабінету відчинилися.

Усередину зайшли слідчі.

— Ви заарештовані.

Чоловік не чинив жодного опору.

Він лише простягнув руки.

Поліцейський застебнув кайданки.

Проходячи повз Макара, він тихо промовив:

— Передай Вікторії…

Макар різко подивився на нього.

— Що?

— Скажи їй… що мені шкода.

Макар нічого не відповів.

Він більше не вірив у запізнілі каяття.

Минуло три місяці.

Судова зала була переповнена.

Журналісти.

Студенти.

Викладачі.

Усі чекали на вирок.

Суддя підвівся.

Після кількох годин оголошення рішення він промовив:

— Суд визнає обвинуваченого винним за всіма пунктами обвинувачення…

У залі запанувала тиша.

Потім пролунали стримані оплески.

Не від радості.

Від полегшення.

Правда, яку стільки років приховували, нарешті перемогла.

Після засідання Макар і Вікторія вийшли на сходи суду.

Світило тепле весняне сонце.

Вікторія глибоко вдихнула свіже повітря.

— Знаєш…

— Що?

— Мені здається, що сьогодні ми нарешті почали нове життя.

Макар усміхнувся.

Він зупинився.

Повільно став перед нею на одне коліно.

Вікторія здивовано прикрила долонею губи.

Макар дістав маленьку оксамитову коробочку.

Відкрив її.

Усередині блищала витончена каблучка.

— Вікторіє…

Його голос трохи тремтів.

— Ця історія навчила мене, що життя може змінитися за одну мить.

Тому я більше не хочу відкладати найважливіші слова.

Він подивився їй просто в очі.

— Я люблю тебе.

І хочу прожити поруч із тобою все своє життя.

Ти станеш моєю дружиною?

По щоках Вікторії покотилися сльози.

Вона засміялася крізь них.

І, не давши йому договорити, тихо прошепотіла:

— Так…

Макар обережно одягнув каблучку на її палець.

Навколо них пролунали оплески.

Журналісти миттєво забули про камери.

Навіть поліцейські усміхалися.

А Макар, підвівшись, міцно обійняв свою наречену.

Попереду на них чекала остання глава.

Глава, у якій більше не буде страху.

Лише щастя.