Глава 82. Свідок

Після загибелі Артема ніхто не промовив ані слова.

Шум води, що стрімко заповнювала тунелі, луною котився підземеллям, змушуючи всіх рухатися швидше.

Макар міцно тримав Вікторію за руку, ніби боявся, що варто лише відпустити її — і вона знову зникне.

Вона йшла поруч, час від часу поглядаючи на нього.

Їй досі не вірилося, що він справді поруч.

Що це не сон.

Що вона більше не одна.

— Болить плече? — тихо запитав Макар.

Вікторія ледь усміхнулася.

— Зараз ні.

— Не бреши.

— А ти, як завжди, усе помічаєш.

Він обережно торкнувся її плеча.

Вона ледь здригнулася.

— Після того як виберемося, одразу до лікарні.

— Тільки якщо підеш зі мною.

Макар усміхнувся.

— Домовилися.

Позаду почувся голос Сергія:

— Не хочу псувати момент, але вода вже майже наздогнала нас.

І справді.

Потік ставав дедалі сильнішим.

Дмитро впевнено вів усіх вузьким службовим коридором.

— До виходу залишилося недалеко.

— Ви впевнені? — запитав Ігор.

— Якщо цей прохід не обвалився за двадцять років — так.

Він раптом зупинився.

Попереду стояли старі металеві двері.

Замок давно покрився іржею.

Макар кілька разів сильно смикнув ручку.

Марно.

Сергій витягнув металевий лом, який прихопив ще біля насосної станції.

— Відійдіть.

Один удар.

Другий.

На третьому замок із тріском вилетів.

Двері повільно відчинилися.

Усі майже одночасно глибоко вдихнули.

Свіже повітря.

Перед ними були старі сходи, що вели нагору.

— Ми вибралися... — ледве чутно сказала Вікторія.

За кілька хвилин вони вже стояли надворі.

Небо затягнули важкі хмари.

Починав накрапати дощ.

Макар озирнувся.

Стара вентиляційна шахта була майже непомітною серед густих кущів.

Важко було повірити, що під ними приховувався цілий лабіринт.

Неподалік почулися сирени.

До них швидко наближалися поліцейські автомобілі та машини рятувальників.

— Це наші, — сказав Ігор, видихнувши з полегшенням.

Макар подивився на Вікторію.

Вона була блідою, втомленою, але живою.

І цього зараз було достатньо.

Він ніжно притиснув її до себе.

Вона поклала голову йому на плече.

— Я весь час вірила, що ти прийдеш.

— А я боявся, що не встигну.

— Але ти встиг.

Їхню розмову перервав молодий капітан поліції.

— Хто з вас Макар Андрійович?

— Я.

— Нам потрібні ваші свідчення.

Макар коротко кивнув.

— Але спочатку лікарі оглянуть Вікторію.

Минуло дві години.

Дощ уже припинився.

У приміщенні районного відділу поліції панувало незвичне пожвавлення.

На столах лежали документи, вилучені зі схованки.

Фотографії.

Записи.

Флешки.

Усе, що вони знайшли.

До кабінету зайшов слідчий.

— Ми перевірили документи.

Він подивився на Макара.

— Якщо вони справжні, це одна з найбільших корупційних справ за останні десятиліття.

Дмитро сумно всміхнувся.

— Вони справжні.

— Але нам потрібен ще один доказ.

Макар насторожився.

— Який?

Слідчий відкрив теку.

— Живий свідок.

У кабінеті запала тиша.

— Без людини, яка може підтвердити походження цих документів, адвокати зроблять усе, щоб їх визнали недопустимими доказами.

Макар подивився на Дмитра.

Той повільно опустив голову.

— Я готовий свідчити.

Слідчий похитав головою.

— Вас недостатньо.

— Чому?

— Бо захист доведе, що ви були співучасником.

Дмитро гірко усміхнувся.

— Вони мають рацію.

Я мовчав занадто довго.

У кабінеті знову стало тихо.

І раптом Вікторія згадала слова Артема.

Вона різко підвела голову.

— Свідок...

Усі одночасно подивилися на неї.

— Він говорив про свідка.

Макар насупився.

— Якого?

— Перед тим як усе почалося... я чула їхню розмову.

Вона заплющила очі, намагаючись пригадати кожне слово.

— Один із них сказав: "Поки вона мовчить, ми в безпеці."

Слідчий одразу насторожився.

— "Вона"?

— Так.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Дмитро різко підвівся зі стільця.

Його очі широко розплющилися.

— Я знаю...

Макар теж встав.

— Хто вона?

Дмитро повільно вимовив ім'я, яке, здавалося, не наважувався сказати багато років:

— Софія Бойко...

— Донька Кирила Бойка?

— Так.

— Але ж усі думали, що вона виїхала за кордон ще дитиною.

Дмитро похитав головою.

— Це була легенда.

Він важко сів назад.

— Андрій... твій батько... сховав її.

Макар відчув, як усе стає на свої місця.

Саме тому батько так довго мовчав.

Саме тому не оприлюднив докази одразу.

Він захищав дитину.

І якщо Софія досі жива...

Вона могла стати останнім свідком, який остаточно зруйнує імперію людини, що роками керувала цією грою.

Саме в цю мить до кабінету швидко зайшов поліцейський.

— Є новини!

Слідчий різко обернувся.

— Які?

— Ми встановили, кому належав автомобіль, на якому втік головний підозрюваний.

— І?

Поліцейський поклав на стіл фотографію.

Макар лише глянув на неї...

І завмер.

Він чудово знав цю адресу.

Саме туди вони мали вирушити наступними.