Глава 81. Ціна порятунку

— Віко!..

Крик Макара луною прокотився тунелем.

Не роздумуючи ні секунди, Артем кинувся вперед.

Він із силою штовхнув Вікторію вбік.

У ту ж мить багатотонна кам'яна балка з оглушливим гуркотом упала на те місце, де вона стояла ще мить тому.

Удар був таким сильним, що підлога затремтіла.

Повітря наповнилося пилом.

Вода, яка вже доходила майже до колін, здійнялася хвилею.

Вікторія боляче вдарилася плечем об кам'яну стіну, але залишилася неушкодженою.

— Артеме! — вигукнула вона.

Чоловік лежав на землі.

Його притиснуло уламком балки.

Він важко дихав, але був при тямі.

Макар, не думаючи про небезпеку, кинувся до перегородки.

— Підіймайте її!

Разом із Сергієм вони знову вперлися плечима в холодний метал.

Ігор тим часом намагався оживити заклинений механізм.

— Ще трохи!.. — кричав він, намагаючись провернути аварійний важіль.

Та перегородка майже не рухалася.

Головний лиходій спокійно дивився на хаос, який сам і створив.

Вибух.

Обвал.

Паніка.

Саме цього він і хотів.

Він повільно відступив до вузького бокового проходу.

Дмитро помітив це першим.

— Він тікає!

Макар різко обернувся.

Їхні погляди зустрілися.

На обличчі чоловіка з'явилася холодна посмішка.

— Ми ще побачимося, Макаре.

— Ні!

Макар зробив крок уперед, але шлях перекрила перегородка.

Наступної миті незнайомець зник у темряві.

— Чорт! — ударив кулаком по металу Сергій.

— Ми його знайдемо, — твердо сказав Макар, хоча зараз це було не найголовніше.

Він подивився на Вікторію.

Вона була жива.

І тільки це мало значення.

Рівень води піднімався дедалі швидше.

Дмитро уважно оглянув механізм.

— Якщо її не можна підняти...

Він замовк.

— То що?

— Її можна заклинити.

Ігор одразу зрозумів.

— Але для цього хтось має залізти під механізм.

Дмитро мовчки кивнув.

Усі зрозуміли, що це означає.

Якщо перегородка почне опускатися, людина під нею вже не вибереться.

Запала тиша.

— Я піду, — несподівано сказав Артем.

Вікторія різко повернулася до нього.

— Ви поранені!

Він ледь усміхнувся.

— Саме тому мені вже нічого втрачати.

— Ні! — вигукнула вона.

Артем похитав головою.

— Я зробив багато помилок.

Він подивився на Макара.

— І багато років мовчав, коли мав говорити.

Потім перевів погляд на Вікторію.

— Якщо сьогодні я можу врятувати хоча б одне життя... значить, усе було не даремно.

Не чекаючи відповіді, він підповз до механізму.

— Коли скажу — штовхайте!

Макар зрозумів його задум.

Артем просунув уламок сталевої балки під зубчастий механізм.

— Давайте!

Макар, Сергій і Дмитро з усієї сили натиснули на перегородку.

Пролунав різкий металевий скрегіт.

Щось тріснуло.

Потім механізм раптом здригнувся.

Перегородка повільно піднялася майже до пояса.

— Швидше! — крикнув Артем.

— Віко!

Вона не вагалася.

Пролізла першою.

Щойно опинилася по інший бік, Макар міцно обійняв її.

Вона притулилася до нього так сильно, ніби боялася, що він зникне.

Декілька секунд вони мовчали.

Навколо падав камінь.

Ревла вода.

Люди кричали.

Але для них у цей момент не існувало нічого.

— Я знайшов тебе... — тихо прошепотів Макар.

— Я знала, що знайдеш...

По її щоках текли сльози.

Вона підняла голову.

Їхні погляди зустрілися.

Макар обережно торкнувся її обличчя.

— Пробач, що не зміг раніше.

— Ти прийшов.

Цього достатньо.

Не стримуючи більше почуттів, він ніжно поцілував її.

Це був не поспішний поцілунок.

Не відчай.

Не пристрасть.

А обіцянка.

Обіцянка більше ніколи не відпускати одне одного.

Коли вони відсторонилися, Сергій усміхнувся.

— Вибачте, але романтика може зачекати.

Стеля зараз точно не чекатиме.

Усі мимоволі засміялися.

Навіть у такій ситуації цей сміх ненадовго розвіяв страх.

Та наступної миті усмішка зникла з обличчя Вікторії.

— Артем...

Вони одночасно обернулися.

Перегородка почала повільно опускатися.

Артем залишався по той бік.

Він більше не намагався перейти.

Лише дивився на них із легкою усмішкою.

— Ідіть...

— Ні! — крикнула Вікторія.

Макар кинувся назад.

Та Дмитро міцно схопив його за руку.

— Пізно!

— Я не залишу його!

— Якщо повернешся — загинете всі!

У цей момент Артем востаннє подивився на Вікторію.

— Передай своїм батькам...

Він важко вдихнув.

— Що я шкодую...

Механізм остаточно не витримав.

Із оглушливим гуркотом перегородка впала на місце.

Одночасно величезна хвиля води накрила дальній тунель.

Світло аварійних ламп згасло.

Настала темрява.

Макар ще кілька секунд стояв, не відводячи погляду від холодної металевої стіни.

Потім міцніше стиснув руку Вікторії.

— Ходімо.

Вона мовчки кивнула.

Попереду ще залишався шлях до виходу.

І головне — людина, яка вважала, що знову змогла втекти від правосуддя.

Але тепер Макар знав: ця гра закінчиться лише тоді, коли правда нарешті побачить світ.