Глава 80. Той, хто смикав за нитки

Шум води ставав дедалі сильнішим.

Вона вже доходила Макарові майже до литок, а течія з кожною секундою ставала швидшою.

У тьмяному світлі аварійних ламп темна постать повільно наближалася.

Крок.

Ще один.

Ніхто не рухався.

Навіть Артем завмер.

Макар уважно дивився вперед.

Він чекав.

Нарешті незнайомець вийшов із тіні.

На вигляд йому було близько шістдесяти років.

Сиве волосся.

Дорогий темний костюм, який дивно виглядав серед старих підземних тунелів.

Його постава була рівною, а рухи — спокійними й упевненими.

Наче він прогулювався власним будинком.

Чоловік повільно оглянув усіх присутніх.

Його погляд на мить затримався на Макарові.

Потім — на Вікторії.

І лише після цього він подивився на Артема.

— Я розчарований.

Голос був рівним.

Без злості.

Саме це лякало найбільше.

Артем опустив голову.

— Все зайшло надто далеко.

— Ні.

Чоловік ледь усміхнувся.

— Це ти зайшов надто далеко.

Запала тиша.

Макар зробив крок уперед.

— Хто ви?

Незнайомець перевів на нього погляд.

— Ти дуже схожий на свого батька.

— Я поставив запитання.

— А я відповів.

Макар стиснув кулаки.

— Ви наказали викрасти Вікторію?

— Так.

— Ви причетні до смерті мого батька?

На кілька секунд чоловік замовк.

Потім спокійно промовив:

— Ні.

Усі здивовано переглянулися.

— Але...

Він продовжив:

— Я зробив так, щоб він залишився сам тоді, коли найбільше потребував допомоги.

Дмитро різко опустив очі.

На його обличчі знову з'явилося те саме відчуття провини.

— Я знав, що Андрій не відступить. Такі люди не вміють домовлятися із совістю. Він став небезпечним не тому, що багато знав. А тому, що був готовий говорити.

Макар мовчав.

Йому хотілося кинутися на цього чоловіка.

Але він стримався.

Він відчував: зараз важливіше слухати.

— Навіщо все це? — тихо запитав він.

— Через владу?

— Через гроші?

Незнайомець посміхнувся.

— Ви всі робите одну й ту саму помилку.

— Яку?

— Думаєте, що людьми керують лише гроші.

Він повільно провів рукою по вологій кам'яній стіні.

— Гроші — лише інструмент.

— Тоді що?

— Вплив.

Він уважно подивився Макарові в очі.

— Той, хто контролює освіту, вирішує, хто стане суддею, лікарем, прокурором, міністром.

Хто керуватиме країною через десять, двадцять, тридцять років.

Тому університет був для мене ціннішим за будь-який банк.

І саме твій батько став на моєму шляху.

Вікторія мовчки слухала.

Їй ставало дедалі страшніше.

Ця людина не була схожа на злочинця.

Вона щиро вірила у власну правоту.

Саме це робило її найнебезпечнішою.

— А я? — тихо запитала вона.

— Чому саме я?

Чоловік уперше подивився на неї майже по-батьківськи.

— Тому що ти стала слабким місцем Макара.

Макар різко перебив його.

— Ні.

Чоловік здивовано підняв брову.

— Ти помиляєшся.

— Хіба?

— Вона не слабкість.

Макар зробив ще один крок.

— Вона причина, через яку я не дозволю тобі перемогти.

Вікторія відчула, як на очі навернулися сльози.

Вона ніколи не чула від нього таких слів.

Навіть зараз.

Посеред небезпеки.

Він не боявся говорити про свої почуття.

Чоловік уважно дивився на них обох.

Потім тихо зітхнув.

— Тепер я розумію, чому Артем почав сумніватися.

Він повільно дістав із кишені невеликий пульт.

— Але, на жаль, наша розмова закінчується.

Дмитро різко зблід.

— Не смійте!

— Уже пізно.

Він натиснув кнопку.

У глибині тунелю пролунав потужний вибух.

Здригнулися стіни.

Зі стелі посипалися камені.

Рівень води миттєво почав підніматися ще швидше.

Перегородка, що заклинила, зі скреготом опустилася ще нижче.

Прохід майже зник.

Артем різко кинувся вперед.

— Ви збожеволіли!

Та чоловік навіть не подивився на нього.

Він лише спокійно промовив:

— Якщо правда не може належати мені, вона не дістанеться нікому.

І цієї миті над головами всіх почувся гучний тріск.

Велика кам'яна балка, ослаблена вибухом, почала повільно відриватися від стелі.

Вона падала просто туди, де стояла Вікторія.