Глава 79. Коли часу майже не залишилось

Гуркіт повторився.

Цього разу сильніше.

Стіни тунелю ледь помітно здригнулися, а зі стелі посипався дрібний пил. Десь у глибині підземелля почувся глухий шум, схожий на рев далекого водоспаду.

Усі завмерли.

Навіть Артем перестав дивитися на Вікторію.

Він уважно прислухався.

Його спокійне обличчя вперше втратило незворушність.

— Ні... — тихо промовив він. — Цього не повинно було статися.

Дмитро зробив крок уперед.

— Хто ще має доступ до системи шлюзів?

Артем різко повернувся до нього.

— Лише одна людина.

— Тоді це вона.

На обличчі Артема промайнула тривога.

— Вона вирішила прибрати всіх свідків...

Макар стиснув кулаки.

— Про кого ви говорите?

Артем мовчав.

Він ніби зважував, чи варто говорити правду.

Потім перевів погляд на Вікторію.

— Якщо я зараз промовчу, ми всі загинемо.

Він глибоко вдихнув.

— Людина, яка керує всім, зрозуміла, що ми втратили контроль.

— Назвіть її! — різко сказав Макар.

Артем лише похитав головою.

— Якщо скажу зараз, ти мені не повіриш.

— Перевіримо.

Та відповісти він не встиг.

У тунель із гучним шумом увірвався потік холодної води.

Спочатку вона лише тонким струмком побігла кам'яною підлогою.

Через кілька секунд струмок перетворився на справжній потік.

— Вода! — вигукнув Ігор.

Макар опустив ліхтарик.

Рівень води вже закривав підошви черевиків.

Вона прибувала просто на очах.

По інший бік перегородки Вікторія теж почула шум.

Вода швидко текла коридором.

Вона подивилася на Артема.

— Ми повинні йти!

Він кивнув.

— Є інший вихід.

— Тоді відкрийте перегородку!

Артем гірко усміхнувся.

— Якби це залежало від мене...

Він підійшов до стіни, відкрив невелику металеву панель і почав швидко натискати кнопки.

Нічого.

Ще раз.

Знову нічого.

Він ударив кулаком по металу.

— Систему заблокували.

Макар уважно спостерігав за кожним його рухом.

Він бачив, що Артем не прикидається.

Той справді намагався відкрити перегородку.

— Відійдіть! — сказав Макар.

Він разом із Сергієм уперся плечима в холодний метал.

Раз.

Другий.

Третій.

Перегородка навіть не ворухнулася.

Вона важила кілька тонн.

Тим часом вода вже піднялася до кісточок.

Холодна, крижана.

Вона текла дедалі швидше.

Ігор знову подивився на карту.

— Є ще один прохід!

Дмитро різко вихопив карту з його рук.

— Де?

— Ось.

Ігор показав на вузьку лінію, майже непомітну серед інших тунелів.

Дмитро широко розплющив очі.

— Я зовсім забув...

— Що?

— Службовий вентиляційний коридор.

— Він веде нагору?

— Так.

— То ходімо!

Дмитро похитав головою.

— Він по інший бік перегородки...

Усі замовкли.

Макар повільно повернув голову до Вікторії.

Вона все зрозуміла без слів.

— Макаре...

— Так?

— Послухай мене уважно.

Він одразу насторожився.

— Не треба.

— Треба.

Вона намагалася всміхнутися.

— Якщо не вдасться...

— Не говори так.

— Дай мені договорити.

Її голос був напрочуд спокійним.

— Якщо не вдасться, пообіцяй мені одну річ.

Макар мовчав.

— Пообіцяй, що доведеш цю справу до кінця.

— Ні.

— Макаре...

— Я нічого не обіцяю без тебе.

Вона ледь усміхнулася.

Саме такої відповіді вона й чекала.

— Ти страшенно впертий.

— А ти це любиш.

Вона тихо засміялася.

Навіть зараз.

Навіть посеред смертельної небезпеки.

Їхня коротка розмова змусила всіх навколо замовкнути.

Артем раптом дістав із внутрішньої кишені невеликий металевий ключ.

Він уважно подивився на нього.

Потім перевів погляд на Вікторію.

— Це запасний ключ від аварійного механізму.

— То відкривайте!

— Є проблема.

— Яка?

— Механізм знаходиться з вашого боку перегородки.

Макар одразу простягнув руку крізь вузьку щілину внизу.

— Кидайте!

Артем обережно просунув ключ.

Макар ледве дістав його кінчиками пальців.

— Дмитре!

Той уже біг уздовж стіни.

За кілька метрів він знайшов невелику замкову щілину, майже повністю приховану іржею.

— Сюди!

Макар вставив ключ.

Повернув.

Нічого.

Ще раз.

Механізм голосно клацнув.

Усі затамували подих.

Перегородка здригнулася.

Повільно піднялася на десять сантиметрів.

Потім на двадцять.

На тридцять.

— Працює! — вигукнув Ігор.

Та раптом пролунав різкий тріск.

Механізм заклинило.

Перегородка застигла.

Отвору було достатньо лише для того, щоб пролізла одна людина.

І вода продовжувала прибувати.

Макар подивився на Вікторію.

Вона — на нього.

Вони обоє зрозуміли одне й те саме.

Часу вистачить лише на один шанс.

І саме цієї миті з глибини тунелю пролунав чийсь незнайомий голос:

— Не рухайтеся!

Усі одночасно озирнулися.

Із темряви повільно вийшла постать у чорному плащі.

Людина, яку вони шукали всі ці роки, більше не ховалася. Її обличчя все ще залишалося в тіні, але було зрозуміло одне:

справжній господар цієї гри нарешті вирішив вийти на сцену.