Глава 78. Обличчя з минулого

На мить Вікторії здалося, що це лише гра уяви.

Ні.

Вона не могла помилятися.

Чоловік повільно вийшов із темряви, і тьмяне червоне світло аварійних ламп освітили його обличчя.

Високий.

Сивина на скронях.

Темне пальто.

Спокійний, майже доброзичливий погляд.

Саме це й лякало найбільше.

Він виглядав не як людина, що викрала дівчину й роками приховувала страшні таємниці.

Він виглядав як звичайний інтелігентний чоловік.

— Доброго дня, Вікторіє, — спокійно промовив він.

Вона зробила крок назад.

— Це... неможливо...

Чоловік ледь усміхнувся.

— Бачу, ти мене впізнала.

Макар, який стояв по інший бік перегородки, чув кожне слово.

— Віко! Хто це?

Вона мовчала.

Її губи тремтіли.

— Скажи мені!

Вона повільно перевела погляд на металеву перегородку.

— Це...

Їй було важко вимовити наступні слова.

— Мій хрещений.

Запала тиша.

Ігор різко подивився на Дмитра.

Той зблід ще більше.

— Не може бути...

Макар відчув, як серце пропустило удар.

— Ти впевнена?

— Так...

Її голос був ледь чутним.

— Я не бачила його багато років... Але це він.

Чоловік зробив ще один крок.

— Приємно, що ти пам'ятаєш мене.

— Чому?..

У її очах блищали сльози.

— Чому ви це робите?

Він уважно подивився на неї.

— Бо іноді правда коштує надто дорого.

Макар стиснув кулаки.

Йому хотілося будь-що опинитися поруч із Вікторією.

Але перегородка залишалася нерухомою.

Він різко обернувся до Дмитра.

— Ви його знаєте?

Дмитро довго мовчав.

— Так.

— Хто він?

— Його звати Артем Градов.

— Він був одним із вас?

— Ні.

Дмитро похитав головою.

— Він з'явився значно пізніше.

— Тоді звідки він усе знає?

Дмитро важко видихнув.

— Бо він був поруч із тією людиною, яка нас зрадила.

Макар уважно слухав.

— Але є ще дещо...

— Кажіть.

— Артем ніколи не був головним.

— Що?

— Він лише виконував чужі рішення.

Макар відчув, як усередині все похололо.

Тобто навіть зараз...

Справжній організатор залишався в тіні.

Вікторія не відводила погляду від хрещеного.

У пам'яті одна за одною спливали картини дитинства.

Він приходив до них у гості.

Дарував книги.

Жартував із її батьками.

Колись саме він навчив її грати в шахи.

Вона довіряла йому.

А тепер ця людина стояла перед нею як викрадач.

— Мої батьки знають? — тихо запитала вона.

На мить Артем опустив очі.

— Ні.

— Ви ж були нашою сім'єю...

— Саме тому ти досі жива.

Вона не зрозуміла.

— Що це означає?

Артем мовчки дістав із кишені стару фотографію.

Простягнув їй.

Вікторія обережно взяла її.

На пожовклому знімку були четверо молодих чоловіків.

І маленька дівчинка років п'яти.

Вона уважно придивилася.

Серце завмерло.

Маленькою дівчинкою була вона.

— Звідки...

— Цю фотографію зробив твій батько.

Вона різко підняла голову.

— Але чому там я?

Артем сумно всміхнувся.

— Бо твій батько теж був пов'язаний із цією історією значно сильніше, ніж ти думаєш.

Макар чув лише частину розмови.

Та слова про батька Вікторії не давали йому спокою.

Він глянув на Дмитра.

— Ви знали її батьків?

— Так.

— І мовчали?

— Я дав слово.

— Кому?

— Твоєму батькові.

Макар заплющив очі.

Ще одна таємниця.

Ще одна брехня, яка виявилася не зовсім брехнею.

Він дедалі більше переконувався, що минуле переплело життя їхніх родин набагато сильніше, ніж вони могли уявити.

Артем знову звернувся до Вікторії.

— Ти, мабуть, думаєш, що стала випадковою жертвою.

Вона мовчала.

— Це не так.

Він говорив спокійно, ніби розповідав давно вивчену історію.

— Ми ніколи не планували викрадати саме тебе.

— Тоді чому?

— Бо ти стала єдиною людиною, через яку Макар був готовий порушити всі правила.

Вікторія опустила очі.

Вона знала, що це правда.

Макар ризикував усім.

І посадою.

І свободою.

І власним життям.

Заради неї.

На очі навернулися сльози.

Вона більше не могла заперечувати очевидне.

Вона теж його кохала.

Любила вже давно.

Просто боялася визнати це навіть перед собою.

У цей момент десь далеко під землею пролунав дивний гуркіт.

Підлога ледь помітно здригнулася.

Ігор швидко подивився на Дмитра.

— Це не схоже на механізм перегородки.

Дмитро різко зблід.

— Ні...

— Що сталося?

Він перевів погляд углиб тунелю.

— Якщо я не помиляюся...

Його голос став тривожним.

— Хтось відкрив аварійні шлюзи.

Макар насупився.

— І що це означає?

Дмитро відповів майже пошепки:

— Через кілька хвилин ці тунелі почне затоплювати вода.

І вперше за весь час навіть Артем, почувши ці слова, різко обернувся.

Схоже, це не входило до його плану.