Глава 77. По різні боки

Глухий гуркіт заповнив увесь тунель.

Металеві конструкції рухалися повільно, але невпинно.

Вікторія завмерла.

До Макара залишалося не більше десяти метрів.

Десять метрів.

Так близько.

І водночас так далеко.

— Макаре! — її голос зірвався.

Вона кинулася вперед.

— Віко, стій! — вигукнув він.

Але вона вже бігла.

Макар теж рвонув їй назустріч.

Кілька секунд.

Лише кілька секунд.

Позаду він почув голос Ігоря:

— Макаре, швидше!

Важка перегородка опускалася просто між ними.

Макар зрозумів, що не встигає.

Він зробив останній ривок і простягнув руку.

— Давай!

Вікторія теж витягнула руку.

Їхні пальці майже торкнулися одне одного.

Ще кілька сантиметрів...

Та перегородка з оглушливим гуркотом упала між ними.

Ударна хвиля змусила всіх відступити.

Запала тиша.

— Ні... — ледь чутно прошепотіла Вікторія.

Вона поклала долоні на холодний метал.

З іншого боку те саме зробив Макар.

Їх розділяло лише кілька сантиметрів сталі.

— Ти не поранена? — першим заговорив він.

— Ні.

— Точно?

— Так.

Вона заплющила очі.

Їй хотілося хоча б побачити його.

Але перед нею була лише сіра металева стіна.

— Я думала...

Її голос затремтів.

— Я думала, що більше ніколи тебе не побачу.

Макар сперся чолом об перегородку.

Він відчув, як серце стискається від болю.

— Я обіцяв, що знайду тебе.

— Знайшов...

Вона сумно всміхнулася крізь сльози.

— Але ця залізяка вирішила інакше.

Ігор і Сергій мовчки відійшли трохи далі.

Вони розуміли, що зараз ці кілька хвилин належать лише їм.

По інший бік перегородки Вікторія повільно опустилася на підлогу.

Вона була виснажена.

Та не фізично.

Усі останні дні вона жила лише надією.

І ось, коли ця надія стала майже реальністю, їх знову розділили.

— Віко...

— Ммм?

— Вони нічого тобі не зробили?

Вона замислилася.

— Ні.

— Взагалі?

— Ні.

— Тоді навіщо...

Вона перебила його.

— Макаре... Їм потрібен не я.

— Я знаю.

— Ні.

Її голос став серйознішим.

— Ти не розумієш.

Вона згадала уривки розмов, які випадково почула.

Тихі суперечки.

Чиїсь накази.

І одну фразу, яка не виходила з голови.

— Вони казали...

Вона заплющила очі, пригадуючи дослівно.

— "Без нього документи нічого не варті."

Макар насупився.

— Без кого?

— Не знаю.

— Ти впевнена?

— Так.

— І ще...

Вона зробила паузу.

— Вони весь час говорили про якогось... свідка.

Дмитро різко підняв голову.

Його обличчя зблідло.

— Свідка...

Він ледве вимовив це слово.

Макар обернувся до нього.

— Ви щось знаєте?

Дмитро мовчав.

Надто довго мовчав.

— Дмитре!

Той важко видихнув.

— Є людина...

— Хто?

— Людина, через яку твій батько не оприлюднив документи одразу.

Макар відчув, як усередині все похололо.

— Чому?

— Бо він пообіцяв її захистити.

— Де вона зараз?

Дмитро повільно похитав головою.

— Не знаю.

— А хто це?

Він подивився прямо Макарові в очі.

— Донька людини, яка нас зрадила.

Запала тиша.

Навіть Вікторія, яка чула лише уривки розмови крізь перегородку, зрозуміла, що сталося щось важливе.

Раптом аварійне світло кілька разів блимнуло.

Десь угорі пролунав скрегіт механізмів.

Ігор швидко оглянув перегородку.

— Здається...

Він уважно прислухався.

— Вона рухається.

Справді.

Металева конструкція повільно здригнулася.

Потім піднялася буквально на кілька сантиметрів.

Недостатньо, щоб пролізти.

Але достатньо, щоб почути один одного краще.

Макар присів навпочіпки.

З іншого боку зробила те саме Вікторія.

Тепер вони могли бачити очі одне одного крізь вузьку щілину.

І вперше за багато днів між ними не було темряви.

— Ти дуже схудла, — тихо сказав Макар.

Вікторія ледь усміхнулася.

— А ти майже не спав.

Він не став заперечувати.

— Я хвилювався.

Вона простягнула пальці до вузької щілини.

Макар зробив те саме.

Цього разу їхні руки нарешті зустрілися.

Лише кінчики пальців.

Лише на мить.

Але цього вистачило, щоб вони обоє зрозуміли:

вони більше не самі.

Саме в цю секунду тунелем прокотився новий звук.

Не гуркіт механізмів.

Не сирена.

Це були повільні оплески.

Хтось стояв у темряві позаду Вікторії.

— Зворушливо, — спокійно промовив незнайомий чоловічий голос. — Справді зворушливо.

Усмішка зникла з обличчя Макара.

Вікторія повільно обернулася.

І вперше за всю цю історію людина, яка стояла за подіями останніх тижнів, сама вийшла з темряви.
Але, побачивши його обличчя, Вікторія зблідла.

Вона знала цю людину.