Глава 76. Назустріч

Другий удар був ще сильнішим.

Стара деревина затріщала.

Зі стелі посипався дрібний пил.

Вікторія завмерла, міцно стискаючи в долоні маленький металевий ключ.

Серце калатало так сильно, що їй здавалося, ніби його звук почують усі навколо.

Олена рішуче відсунула шафу до кінця.

За нею відкрився вузький кам'яний прохід, у який ледве могла пройти одна людина.

— Швидше! — прошепотіла вона.

Вікторія не рушила.

— А ви?

Олена лише сумно всміхнулася.

— Якщо я піду з вами, вони одразу зрозуміють, що це я.

— То ходімо разом!

— Ні.

У двері вдарили втретє.

Замок почав вириватися з деревини.

Олена зробила крок до Вікторії й несподівано взяла її за руки.

— Послухайте мене уважно.

Її голос тремтів.

— Ліворуч буде довгий коридор. Не звертайте. Далі побачите старі металеві сходи. Піднімайтеся ними, навіть якщо здаватиметься, що вони зараз розваляться. Потім знову вниз. Ідіть лише вперед.

Вікторія дивилася на неї широко розплющеними очима.

— Ви добре це знаєте...

— Бо я сама колись тікала цими тунелями.

Ці слова приголомшили Вікторію.

Вона хотіла щось запитати, але часу вже не було.

Двері майже злетіли з петель.

— Біжіть! — майже беззвучно сказала Олена.

Вікторія востаннє подивилася на жінку.

— Дякую...

— Коли побачите Макара...

Олена на мить заплющила очі.

— Скажіть йому, що не всі, хто працював на них, робили це добровільно.

Вікторія кивнула.

Потім швидко прослизнула у вузький прохід.

Олена повернула шафу на місце.

За мить двері кімнати з гуркотом відчинилися.

Темний тунель був холодним і вологим.

Єдиним джерелом світла залишався маленький ліхтарик, який Олена непомітно поклала разом із ключем.

Вікторія бігла, намагаючись не озиратися.

Кожен крок луною відбивався від кам'яних стін.

Їй здавалося, що переслідувачі вже зовсім поруч.

Але вона змушувала себе не панікувати.

«Думай.»

Саме це постійно говорив їй Макар, коли вони разом розбирали складні ситуації.

«Страх змушує бігти. Розум допомагає вижити.»

Вона мимоволі всміхнулася.

Навіть зараз вона чула його голос.

Саме це додавало сил.

Попереду справді з'явилися старі металеві сходи.

Вони були вкриті іржею.

Кожен щабель небезпечно скрипів.

Вікторія повільно піднялася нагору.

Потім побачила ще один коридор.

Він здавався нескінченним.

Раптом у промінь ліхтарика потрапило щось блискуче.

На підлозі лежав старий жетон із гербом університету.

Вона підняла його.

На звороті було вигравірувано:

«А.К.»

— Андрій Коваленко... — тихо прошепотіла вона.

Батько Макара.

Виходить, він справді був тут багато років тому.

Макар ішов попереду.

Правий тунель ставав дедалі вужчим.

Час від часу доводилося обходити обвали.

Дмитро дедалі частіше зупинявся.

— Щось не так? — запитав Ігор.

— Тут змінили маршрут.

Він уважно оглянув стіни.

— Цього проходу раніше не було.

Макар присвітив ліхтариком.

Справді.

У кам'яній стіні виднілася свіжа кладка.

Хтось не так давно розширив тунель.

— Вони користуються ним і зараз, — тихо сказав Сергій.

Макар провів рукою по каменю.

Він був майже сухий.

Отже, люди проходили тут зовсім недавно.

Його серце забилося швидше.

— Ми близько.

Раптом Дмитро різко зупинився.

— Стійте.

Усі завмерли.

Попереду в темряві чулося чиєсь дихання.

Макар вимкнув ліхтар.

Коридор занурився у повну темряву.

Минуло кілька довгих секунд.

Потім почувся тихий звук кроків.

Повільних.

Невпевнених.

Наче хтось ішов навпомацки.

Макар затамував подих.

«Невже...»

Кроки ставали дедалі ближчими.

І раптом із темряви долинув знайомий, трохи захриплий голос:

— Макаре?..

Він завмер.

Не повірив власним вухам.

— Віко?..

— Це... це ти?

Не роздумуючи більше ні секунди, Макар увімкнув ліхтарик.

Промінь світла вихопив із темряви постать дівчини.

Її волосся було розпатлане, на обличчі виднілися сліди втоми, але очі...

Очі були ті самі.

Повні надії.

Вікторія теж упізнала його.

На мить вони просто дивилися одне на одного, ніби не вірячи, що це відбувається насправді.

А потім одночасно зробили крок назустріч.

Та саме в цю мить десь далеко позаду них пролунала сирена.

Червоне аварійне світло залило тунель.

І гучномовець холодним механічним голосом промовив:

— Усім залишатися на місцях. Система блокування активована.

За кілька секунд попереду й позаду почали повільно опускатися важкі металеві перегородки, відрізаючи єдиний шлях до свободи.