Глава 75. Останній притулок

Світло ліхтаря ковзало по вологих кам'яних стінах.

Попереду тягнувся довгий коридор, що губився в темряві.

Краплі води повільно падали зі стелі, порушуючи моторошну тишу.

Макар ішов швидко, але обережно. У правій руці він тримав ліхтарик, а в лівій — срібний браслет Вікторії.

Він час від часу дивився на нього, ніби той нагадував йому, заради чого він сюди прийшов.

«Тримайся... Я вже поруч», — подумки звернувся він до неї.

Ігор ішов одразу позаду.

Він уважно звіряв маршрут із картою.

— До роздоріжжя залишилося метрів п'ятдесят.

— Якщо карта точна, — тихо додав Сергій.

Дмитро сумно всміхнувся.

— Колись вона не помилялася.

Та в його голосі не було впевненості.

Минуло багато років.

За цей час тут могло змінитися все.

Тим часом Вікторія сиділа біля невеликого столу.

Кімната вже не здавалася їй такою страшною, як кілька годин тому.

Страх поступово змінився рішучістю.

Вона розуміла, що якщо просто чекатиме, то стане лише безпорадною заручницею.

А цього вона не хотіла.

Перед очима постійно стояло обличчя Макара.

Вона добре знала його характер.

Він прийде.

Навіть якщо це буде смертельно небезпечно.

І саме це її лякало найбільше.

Двері тихо відчинилися.

До кімнати знову зайшла та сама жінка.

Вона мовчки поставила чашку гарячого чаю.

— Ви майже нічого не їсте.

Вікторія підняла на неї погляд.

— А ви майже нічого не говорите.

Жінка ледь усміхнулася.

— Іноді мовчання рятує життя.

— А іноді його руйнує.

Ці слова змусили жінку завмерти.

Вона опустила очі.

— Можливо...

Вікторія уважно спостерігала за нею.

Що довше вони бачилися, то сильніше вона переконувалася: ця жінка не схожа на інших.

У її очах не було жорстокості.

Лише втома.

І провина.

— Як вас звати? — несподівано запитала Вікторія.

Жінка кілька секунд мовчала.

— Олена.

— Ви давно тут?

— Достатньо.

— Вас теж змусили?

Олена здригнулася.

Вона не відповіла.

Та цієї мовчанки було достатньо.

Вікторія все зрозуміла.

Макар і його супутники дісталися роздоріжжя.

Лівий тунель був сухішим і ширшим.

Правий — вузьким, темним і частково затопленим.

Дмитро присвітив ліхтариком на стіну.

На камені ще можна було розгледіти майже стертий напис.

«Останній притулок →»

— Ми на правильному шляху, — тихо сказав він.

Вони звернули праворуч.

Повітря стало холоднішим.

Вода вже сягала кісточок.

Макар майже не звертав на це уваги.

Його думки були лише про Вікторію.

Він згадував день, коли вперше побачив її.

Її впертий характер.

Її щиру усмішку.

Її звичку сперечатися з ним навіть тоді, коли боялася.

Він мимоволі усміхнувся.

— Що? — тихо запитав Ігор.

— Згадав, як вона вперше назвала мене зарозумілим ректором.

Сергій тихо засміявся.

— Вона мала сміливість.

— Саме тому...

Макар не договорив.

Саме тому він її покохав.

Уперше він чесно визнав це не лише перед собою, а й уголос.

— Я люблю її.

У тунелі запала тиша.

Ігор лише поклав руку йому на плече.

— Тоді ми обов'язково її знайдемо.

У цей самий час Олена стояла в коридорі.

Її руки тремтіли.

У кишені халата лежала маленька зв'язка ключів.

Вона вже кілька хвилин не могла наважитися.

«Якщо допоможу дівчині... вони знайдуть мене.»

Перед очима з'явилося обличчя її маленького сина.

Саме через нього вона стільки років виконувала накази людей, яких ненавиділа.

Вони погрожували йому.

Змушували мовчати.

Змушували допомагати.

Але сьогодні все було інакше.

Вона почула слова Вікторії.

«А іноді мовчання руйнує життя.»

Олена заплющила очі.

Потім рішуче дістала ключі.

— Досить...

Вона швидко повернулася до кімнати.

Вікторія здивовано підвела голову.

Олена мовчки зачинила двері зсередини.

Підійшла ближче.

Її голос ледве тремтів.

— У нас мало часу.

Вона простягнула Вікторії невеликий металевий ключ.

— Через сусідній коридор є запасний вихід.

Вікторія здивовано дивилася на неї.

— Чому ви мені допомагаєте?

В очах Олени блиснули сльози.

— Бо колись ніхто не допоміг мені.

Вона показала на вузькі дверцята за старою шафою.

— Цей прохід веде до головного тунелю.

Якщо пощастить...

Вона не договорила.

Бо десь зовсім поруч пролунав різкий звук сирени.

Олена різко зблідла.

— Вони знають...

У коридорі почулися швидкі кроки.

Хтось біг просто до кімнати.

Вікторія міцніше стиснула ключ.

Олена швидко відсунула шафу, відкриваючи вузький прохід.

— Біжіть! Не озирайтеся!

І саме в ту мить двері кімнати з силою здригнулися від першого удару ззовні.