Глава 74. Насосна станція

Ці слова зависли в повітрі.

Макар мовчки подивився на Ігоря.

— Хто повідомив?

— Наші люди, — відповів той, не відводячи погляду від екрана телефону. — Вони прибули туди кілька хвилин тому. На місці стоїть покинутий мікроавтобус без номерних знаків. Усередині нікого немає. Але двері насосної станції відчинені.

Сергій насупився.

— Це може бути ще одна пастка.

— Може, — спокійно відповів Макар. — Але якщо Вікторія справді там або проходила через це місце, ми не маємо права втратити цей шанс.

Він повернувся до Дмитра.

— Ви знаєте ці тунелі краще за нас?

— Колись знав, — сумно відповів той. — Але минуло більше двадцяти років. Деякі проходи могли обвалитися, інші — бути затопленими. Проте головний маршрут я пам'ятаю.

Макар уважно подивився на нього.

Ще кілька днів тому він би ні за що не погодився взяти із собою людину, якій не довіряє.

Тепер усе було інакше.

Дмитро не раз міг їх зрадити.

Але щоразу, коли мав таку можливість, навпаки, допомагав.

— Ви їдете з нами, — нарешті сказав Макар.

Дмитро лише коротко кивнув.

Дорога до насосної станції зайняла трохи більше двадцяти хвилин.

Ніхто майже не розмовляв.

Макар сидів на передньому сидінні й дивився у вікно.

Місто жило своїм звичним життям.

Люди поспішали на роботу.

Студенти йшли до університету.

Автобуси зупинялися на зупинках.

Для них це був звичайний ранок.

А для нього — один із найважливіших днів у житті.

Він подумки повертався до голосу Вікторії.

«Не приходь сам...»

Вона хвилювалася не за себе.

За нього.

І від цієї думки в грудях ставало водночас тепло й боляче.

Макар упіймав себе на тому, що вже не уявляє життя без неї.

Спочатку вона була лише студенткою, яка постійно сперечалася з ним.

Потім — людиною, якій він довірив одну зі своїх найбільших таємниць.

А тепер...

Тепер він боявся лише одного.

Не встигнути.

Автомобілі зупинилися за сотню метрів від старої насосної станції.

Будівля виглядала занедбаною.

Цегляні стіни вкрилися тріщинами.

Частина даху провалилася.

Вікна були давно вибиті.

Колись тут безперервно працювали насоси, що забезпечували місто водою.

Тепер про це нагадували лише іржаві труби та старі таблички.

Біля входу їх уже чекали двоє людей Ігоря.

— Усередину не заходили? — запитав Макар.

— Ні, — відповів один із них. — Ми вирішили дочекатися вас.

— Правильно.

Макар уважно оглянув землю біля входу.

У пилюці чітко виднілися сліди взуття.

Кілька людей.

Одні заходили всередину.

Інші виходили.

Та один слід привернув його увагу.

Менший.

Набагато менший.

Він присів навпочіпки.

— Це жіноче взуття.

Дмитро теж нахилився.

— Схоже на те.

Макар обережно провів рукою по відбитку.

Серце почало битися швидше.

— Вона була тут.

Усередині будівлі пахло сирістю.

Крізь розбитий дах пробивалися вузькі смуги сонячного світла.

Величезні насоси давно вкрилися іржею.

На підлозі лежали уламки бетону.

Дмитро впевнено підійшов до дальньої стіни.

— Якщо нічого не змінили...

Він натиснув на старий металевий важіль.

Нічого.

Спробував ще раз.

Знову тиша.

Макар уже хотів сказати, що механізм давно зламався, коли почувся глухий скрегіт.

Частина бетонної підлоги повільно відсунулася вбік.

Під нею відкрилися вузькі кам'яні сходи.

Холодне повітря піднялося знизу.

— Отже, вони все-таки залишили цей вхід, — тихо промовив Дмитро.

— Чому?

— Бо були впевнені, що про нього вже ніхто не пам'ятає.

Макар дістав ліхтарик.

— Ідемо.

Тунель виявився набагато більшим, ніж він очікував.

Високі кам'яні склепіння губилися в темряві.

Вода повільно стікала стінами.

Кожен крок відлунював далеко вперед.

Ігор час від часу звірявся з картою.

— Якщо Дмитро не помиляється, через кількасот метрів буде роздоріжжя.

— І що далі?

— Лівий тунель веде до старих складів.

Правий...

Він замовк.

— До "Останнього притулку".

Макар зупинився.

Попереду, у темряві, ледь помітно щось блиснуло.

Він підійшов ближче.

На камені лежав знайомий срібний браслет.

Той самий, який він подарував Вікторії на її день народження.

Він підняв його.

На застібці залишилася маленька подряпина, яку він пам'ятав.

Сумнівів не було.

Це був її браслет.

Макар міцно стиснув його в долоні.

Його очі на мить заплющилися.

— Ти залишила його навмисно...

Вона знала, що він помітить.

Знала, що він зрозуміє.

Вона боролася.

Вона чекала.

І тепер він був ще ближче до неї, ніж будь-коли за останні дні.

Попереду з темряви раптом долинув звук.

Неголосний.

Але цілком виразний.

Наче хтось повільно зачинив металеві двері.

Макар різко підняв голову.

— Ми не самі.

І, не втрачаючи більше жодної секунди, він першим рушив углиб підземного лабіринту.