Глава 73. Голос у темряві

Макар ще кілька секунд дивився на екран телефону.

Зв'язок уже обірвався, але він ніби сподівався, що голос Вікторії пролунає знову.

— Це була вона? — тихо запитав Ігор.

Макар мовчки кивнув.

У його грудях боролися два почуття.

Полегшення.

І страх.

Полегшення — бо вона жива.

Страх — бо кожна хвилина могла стати останньою.

Він повільно опустив телефон і глибоко вдихнув.

— Вони спеціально дали їй подзвонити.

Дмитро уважно подивився на нього.

— Так.

— Чому?

— Бо хочуть, щоб ти перестав мислити холодно.

Макар усміхнувся куточком губ.

— Уже пізно. Вони досягли свого.

Він чесно визнав це вперше.

Останні кілька днів він поводився не як ректор університету й не як людина, яка звикла аналізувати кожен крок.

Він поводився як чоловік, який боїться втратити кохану.

І ця думка вже не лякала його.

Вона була правдою.

Ігор уважно розкладав документи зі скриньки просто на кам'яній лаві.

— Подивіться сюди.

Він простягнув Макарові пожовклий аркуш.

Угорі стояла дата.

12 травня 2004 року.

Нижче — короткий рукописний запис.

«Якщо зі мною щось станеться, сховайте всі матеріали в місці, про яке знаємо лише ми. Ключ залишиться в того, кому я довіряю найбільше.»

Під записом стояли три підписи.

Андрій.

Олег.

Дмитро.

Місце для четвертого підпису було грубо вирване.

Наче хтось навмисно знищив його.

Макар уважно провів пальцями по надірваному краю.

— Це зробили недавно?

Дмитро похитав головою.

— Ні. Ще тоді.

— Хто?

— Той, хто нас зрадив.

Сергій замислено промовив:

— Він не хотів залишати жодних доказів своєї участі.

— Саме так.

Макар відкрив наступний конверт.

У ньому лежала карта старого міста.

Більша частина була звичайною.

Та один маршрут був обведений синім чорнилом.

Від університету...

Через ботанічний сад...

До старої насосної станції біля річки.

— Що це за місце? — запитав Ігор.

Дмитро важко видихнув.

— Понад двадцять років тому під насосною станцією знаходився один із входів до старих службових тунелів.

— Тих самих, про які була карта?

— Так.

— Вони ведуть до "Останнього притулку"?

Дмитро кивнув.

— Але є одна проблема.

Макар насторожився.

— Яка?

— Після реконструкції міста більшість тунелів затопили.

— Тобто пройти неможливо?

— Можливо.

Він зробив коротку паузу.

— Якщо знати правильний шлях.

Тим часом Вікторія сиділа в невеликій кімнаті без вікон.

Лампа під стелею світила тьмяно.

Після короткого дзвінка Макарові її більше ніхто не чіпав.

Вона сиділа мовчки.

Думала.

«Він почув мене...»

На душі стало трохи легше.

Вона знала Макара.

Він не здасться.

Але саме це її й лякало.

Вона боялася, що заради неї він зробить нерозважливий крок.

Двері тихо відчинилися.

До кімнати зайшла молода жінка років тридцяти.

Вона поставила на стіл тацю з їжею.

— Поїжте.

Вікторія навіть не подивилася на неї.

— Не хочу.

Жінка трохи помовчала.

— Вам потрібні сили.

— Для чого?

Вона не відповіла.

Вже збиралася вийти, коли Вікторія тихо запитала:

— Ви знаєте, хто мене викрав?

Жінка зупинилася.

Її пальці міцніше стиснули ручку дверей.

— Знаю.

— Тоді скажіть.

Вона повільно повернула голову.

В її очах промайнув смуток.

— Якби все залежало від мене...

Вона не договорила.

Двері зачинилися.

Вікторія відчула дивне.

Ця жінка не була схожа на злочинницю.

Вона поводилася так, ніби сама боялася людей, на яких працювала.

Сонце вже піднялося над містом, коли Макар сховав документи назад до скриньки.

— Нам потрібно вирушати.

Ігор кивнув.

— До насосної станції?

— Так.

Дмитро несподівано поклав руку йому на плече.

— Є ще дещо, про що ти повинен знати.

Макар уважно подивився на нього.

— Кажіть.

— Людина, яка керує всім цим...

Він на мить заплющив очі.

— Ніколи не показується виконавцям безпосередньо.

— Чому?

— Бо її обличчя одразу впізнали б.

Макар відчув, як серце забилося швидше.

— Тобто я її знаю?

Дмитро не відповів.

Лише повільно кивнув.

Цієї миті телефон Ігоря різко задзвонив.

Він відповів майже одразу.

За кілька секунд його обличчя зблідло.

— Макаре...

— Що сталося?

— Наші люди вже біля насосної станції.

Він важко ковтнув.

— Але вони там не перші.

Хтось уже проник усередину.

І, схоже, чекає саме на нас.