Глава 72. Правда, якій ніхто не повірив

Ранкове повітря було прохолодним. Над ботанічним садом повільно підіймався легкий туман, крізь який пробивалися перші промені сонця. Дерева майже не ворушилися, а навколо стояла така тиша, що було чути, як із листя падають краплини роси.

Макар не зводив очей із сивого чоловіка.

Після всіх подій останніх тижнів він перестав довіряти людям. Кожна нова зустріч приносила більше запитань, ніж відповідей. Але зараз він відчував дивне відчуття. Перед ним стояла людина, яка не ховалася, не тікала і не погрожувала. Натомість у її погляді читалася втома... і провина.

Сергій непомітно став трохи ближче до Макара.

Ігор уважно спостерігав за незнайомцем, запам'ятовуючи кожен його рух.

— Ну? — холодно промовив Макар. — Ви казали, що настав час сказати правду. Я слухаю.

Чоловік повільно кивнув.

— Моє ім'я — Дмитро Коваленко.

Він зробив невеликий крок уперед, але одразу зупинився, щоб не викликати ще більшої недовіри.

— Я знав твого батька майже тридцять років.

Макар мовчав.

— Ми працювали разом. Не просто були колегами... Ми були друзями.

На обличчі Макара не змінилося нічого.

— Цю фразу я чув уже не раз.

Дмитро сумно посміхнувся.

— І кожного разу вона закінчувалася зрадою?

Макар лише коротко кивнув.

Йому не хотілося згадувати, скільки разів за останні дні люди прикривалися ім'ям його батька.

— Тоді не проситиму тебе повірити мені на слово.

Він повільно повернувся до старої кам'яної лави.

— Бачиш цей знак?

Макар подивився на три переплетені кола.

— Батько залишив його не випадково.

Дмитро провів пальцями по каменю.

— Для інших це просто дивний орнамент. Для нас — символ клятви.

— Якої?

Чоловік на кілька секунд замовк.

Йому ніби було важко вимовляти наступні слова.

— Ми присягнули, що ніколи не дозволимо перетворити університет на місце, де продається майбутнє людей.

Запала тиша.

Десь неподалік заспівав птах.

Здавалося, навіть природа чекала продовження.

— Нас було четверо, — продовжив Дмитро. — Твій батько Андрій. Я. Олег Лозовий... той самий, чий голос ти чув на диктофоні. І ще один чоловік.

Макар напружився.

Саме цього імені він чекав.

— Хто?

Дмитро не відповів одразу.

Він уважно подивився Макарові в очі.

— Людина, яку твій батько любив як брата.

Ці слова прозвучали значно сильніше, ніж будь-яке звинувачення.

Макар відчув, як усередині все похололо.

— Хто він?

— Спочатку відкриймо скриньку.

Він кивнув на дерев'яну скриньку, що лежала у схованці під лавою.

На кришці все ще було вирізьблено:

«Відкрити лише разом.»

— Чому разом?

— Бо твій батько не довіряв навіть замкам.

Дмитро ледь усміхнувся.

— Він зробив механізм так, щоб відкрити його могли лише дві людини одночасно.

Макар поклав долоню на кришку.

Дмитро зробив те саме.

Пролунав тихий металевий звук.

Замок відкрився.

Кришка повільно піднялася.

Усередині лежали акуратно складені речі.

Старий фотоальбом.

Папка з документами.

Невеликий срібний медальйон.

І пожовклий конверт.

Макар насамперед узяв до рук фотоальбом.

На першій фотографії були четверо молодих чоловіків.

Вони стояли біля цієї самої лави.

Усміхалися.

Були щасливими.

Їхні очі світилися вірою в майбутнє.

Макар безпомилково впізнав батька.

Поруч стояв молодий Дмитро.

Ще один чоловік був дуже схожий на фотографію Олега, яку вони знайшли в архіві.

А четвертий...

Макар зблід.

— Ні...

Він підніс фотографію ближче.

— Не може бути...

Ігор теж уважно придивився.

— Ви його впізнали?

Макар мовчки кивнув.

— Це професор Кирило Бойко...

— Колишній декан юридичного факультету? — здивувався Сергій.

— Так.

— Але ж він загинув понад двадцять років тому.

Дмитро повільно похитав головою.

— Саме так хотіли, щоб усі думали.

Макар різко підвів голову.

— Ви хочете сказати...

— Його смерть була інсценована.

Повітря ніби стало важчим.

Усі мовчали.

Макар намагався пригадати все, що знав про професора Бойка.

Про нього майже не згадували.

Лише кілька старих фотографій у музеї університету та меморіальна дошка.

— Навіщо йому це?

Дмитро дістав із папки кілька документів.

— Бо саме він першим погодився працювати на людей, які хотіли прибрати університет до своїх рук.

Він простягнув папери Макарові.

Той уважно почав переглядати їх.

Фінансові звіти.

Підроблені договори.

Документи про продаж земель.

Рахунки в іноземних банках.

Усе було підписано різними людьми.

Але майже на кожній сторінці зустрічався один і той самий підпис.

Кирило Бойко.

— Батько збирав ці документи? — тихо запитав Макар.

— Не лише він.

Дмитро тяжко сів на лаву.

— Ми всі збирали їх роками. Але коли зрозуміли, наскільки впливові люди за цим стоять, було вже пізно.

Його голос став тихішим.

— Почалися погрози.

Спочатку телефонні дзвінки.

Потім аварії.

Зникнення людей.

А потім убивства.

Макар мовчки слухав.

Перед очима поставали всі події останніх тижнів.

Листи.

Напади.

Переслідування.

Невідомі повідомлення.

Усе це виявилося частиною історії, яка почалася ще задовго до його народження.

— Чому батько нічого мені не розповів?

Дмитро сумно усміхнувся.

— Бо хотів, щоб ти жив звичайним життям.

— Не вийшло...

— На жаль.

На кілька хвилин усі замовкли.

Потім Макар узяв до рук медальйон.

Він був важким, зі старим гербом університету.

На звороті було вигравірувано:

«Правда завжди знаходить свого свідка».