Глава 71. Клятва

Надворі вже починало світати. Холодний світанковий туман стелився над дорогою, а місто лише прокидалося, не підозрюючи, що цієї ночі доля кількох людей змінилася назавжди.

Макар сів за кермо, не випускаючи з рук синього зошита. Він подумки повертався до останніх рядків батька.

«Шукай не людину, а місце, де ми дали останню клятву...»

— Про що думаєте? — тихо запитав Ігор.

— Про те, що батько ніби знав кожен мій наступний крок. Наче залишав підказки саме в тому порядку, у якому я їх знаходитиму.

— А якщо він знав, що його переслідують?

Макар кивнув.

— Саме тому він не писав прямо. Він змушував мене самому складати всі частини мозаїки.

Автомобіль звернув на алею, що вела до університету.

Ботанічний сад зустрів їх незвичною тишею.

Ранкове сонце лише торкалося верхівок дерев, а трава блищала від роси.

Макар упевнено попрямував вузькою стежкою.

Вікторія колись часто любила гуляти тут після пар...

Від цієї думки серце боляче стиснулося.

«Тримайся... Я тебе знайду.»

Вони підійшли до старої кам'яної лави.

На її спинці справді був вирізьблений знак із трьох переплетених кіл.

Макар провів по ньому долонею.

Камінь був холодний.

Але один із кругів ледь помітно рухався.

— Ігор...

Той одразу став поруч.

— Бачу.

Макар обережно натиснув на символ.

Усередині лави щось тихо клацнуло.

Під сидінням відкрилася вузька схованка.

У ній лежала невелика дерев'яна скринька.

На кришці був вирізьблений той самий знак.

А зверху — короткий напис.

«Відкрити лише разом.»

Макар насупився.

— Разом із ким?

У цей момент за їхніми спинами пролунав знайомий голос.

— Разом зі мною.

Усі різко обернулися.

За кілька метрів від них стояв сивий чоловік із бібліотеки.

Та цього разу він був сам.

Без охорони.

Без зброї.

Він повільно підняв порожні руки.

— Якщо я хотів би вам зашкодити, то не прийшов би сам.

Макар не відводив від нього погляду.

— А де Вікторія?

В очах чоловіка промайнула тінь жалю.

— Вона жива.

І саме тому ви повинні вислухати мене до кінця.

Макар мовчав.

Уперше він не відчував лише ненависті до цієї людини.

Усі події останніх днів змушували сумніватися в очевидному.

Можливо, перед ним стояв не ворог.

Можливо, лише людина, яка занадто довго мовчала.

І саме від його наступних слів залежало, чи наблизяться вони до Вікторії, чи втратять останній шанс урятувати її.