Глава 70. Крок на зустріч

Сходи були вузькими й вкритими пилом.

Кожен крок луною відбивався від бетонних стін.

Макар ішов першим.

Він прислухався до кожного звуку, ніби сподівався почути знайомий голос.

Попереду виднілося тьмяне світло.

Вони вийшли до довгого підземного коридору.

У його кінці були масивні металеві двері.

Двері стояли прочиненими.

Макар повільно відчинив їх.

Кімната була порожньою.

Посередині стояв лише металевий стілець.

На ньому лежав шарф Вікторії.

Макар підняв його.

Це був саме той шарф, який вона вдягла того ранку.

Він міцно стиснув тканину в руках.

— Ми запізнилися... — тихо сказав Ігор.

Макар не відповів.

Його погляд зупинився на столі біля стіни.

Там лежав конверт.

На ньому було написано лише одне слово:

«Макару».

Він відкрив його.

Усередині був короткий лист.

«Ти пройшов майже всі випробування. Але досі не зрозумів головного. Ми не хочемо твоєї смерті. Нам потрібна правда, яку приховав твій батько. Якщо хочеш урятувати Вікторію, дочитай синій зошит до кінця. Там ти знайдеш відповідь, куди їхати далі. Поспішай. Час працює не на тебе.»

Макар перечитав лист двічі.

— Вони спеціально ведуть нас за підказками, — задумливо сказав Сергій.

— Бо хочуть, щоб ми щось знайшли, — відповів Ігор.

Макар повільно дістав із сумки синій зошит.

Його пальці затремтіли.

Він перегорнув кілька сторінок, які ще не встиг прочитати.

На останніх аркушах почерк батька став нерівним, ніби той писав у поспіху.

Останній запис привернув його увагу.

«Якщо ти дійшов до цих рядків, значить, вони вже забрали найдорожчу для тебе людину. Не звинувачуй себе. Я теж колись зробив цей вибір і жив із ним багато років. Шукай не людину, а місце, де ми дали останню клятву...»

Нижче був намальований невеликий символ.

Три переплетені кола.

Макар завмер.

— Я вже десь бачив цей знак...

Вікторія теж колись звернула на нього увагу...

І раптом він згадав.

Цей символ був вирізьблений на старій кам'яній лаві в ботанічному саду університету — місці, повз яке вони з Вікторією проходили десятки разів, навіть не підозрюючи, що воно приховує ще одну частину великої таємниці.

Макар рішуче зачинив зошит.

— Їдемо до ботанічного саду.

Він ще не знав, що саме знайде там.

Але вперше за довгий час відчув, що до відповідей залишилося зовсім небагато.