Глава 67. Віч-на-віч

Вікторія повільно розплющила очі.

У голові гуло.

Перед очима все ще пливло після різкого запаху, яким її приспали.

Вона спробувала поворухнути руками.

Марно.

Зап'ястя були міцно прикуті до металевого стільця.

Приміщення освітлювала лише одна лампа під стелею.

Усе інше ховалося в напівтемряві.

Навпроти сидів чоловік.

Його обличчя залишалося в тіні.

Видно було лише силует.

— Хто ви? — хрипко запитала Вікторія.

Чоловік не відповів.

Він повільно встав.

Підійшов ближче.

— Це зараз не має значення.

— Навіщо я вам?

— Не ти.

Він уважно подивився на неї.

— Нам потрібен Макар.

Вікторія мовчала.

Вона вже чула ці слова раніше.

— Якщо це через нього, відпустіть мене.

Чоловік тихо засміявся.

— Якби все було так просто...

У цей самий час Макар стояв біля свого автомобіля.

Ігор перегородив йому дорогу.

— Ви справді збираєтеся їхати один?

— Так.

— Вони цього й хочуть.

Макар кивнув.

— Знаю.

— Тоді дозвольте хоча б поїхати неподалік.

— Ні.

Ігор роздратовано видихнув.

— Ви не безсмертний.

— Не безсмертний.

Макар глянув на синій зошит, який тримав у руках.

— Але якщо я зараз не поїду, Вікторія може не пережити цю ніч.

Ігор більше не сперечався.

Лише простягнув Макарові маленький навушник.

— Якщо передумаєте бути героєм...

Він сумно всміхнувся.

— Просто натисніть кнопку двічі.

Макар мовчки поклав навушник до кишені.

Старий залізничний вокзал зустрів його тишею.

Колії давно поросли бур'яном.

Будівля виглядала покинутою.

Лише одна лампа блимала над центральним входом.

Макар повільно зайшов усередину.

— Я прийшов.

Його голос луною рознісся порожньою залою.

У відповідь пролунали оплески.

З темряви вийшов той самий сивий чоловік, якого вони зустріли в бібліотеці.

— Ти все-таки прийшов.

Макар міцніше стиснув синій зошит.

— Де Вікторія?

— Жива.

— Я хочу її бачити.

— Побачиш.

Чоловік уважно подивився на нього.

— Але спочатку віддай мені зошит.

Макар не зрушив із місця.

— Спочатку вона.

Незнайомець усміхнувся.

— Ти дуже схожий на свого батька.

Раптом у тиші пролунало клацання.

Макар інстинктивно обернувся.

За його спиною з темряви вийшли троє озброєних чоловіків.

Він опинився в пастці.

— Це була помилка, — спокійно сказав сивий.

— Яка саме?

— Приходити одному.

Макар ледь усміхнувся.

— А хто сказав...

Він зробив коротку паузу.

— Що я справді приїхав сам?

У ту ж мить у будівлі згасло світло.

Ззовні пролунали сирени.

А в навушнику Макара тихо пролунав голос Ігоря:

— План «Б» розпочато.

І вже за секунду перші постріли пролунали в темряві покинутого вокзалу.