Глава 66. Без сліду

Макар мовчки дивився на Ігоря.

Здавалося, він просто не хотів вірити в почуте.

— Повтори.

Його голос був спокійним.

Небезпечно спокійним.

— Вікторія зникла, — тихо сказав Ігор. — Ми перевірили аудиторії, парковку, подвір'я. Її ніде немає.

Макар різко схопив ключі зі столу.

— Камери.

— Уже переглядаємо.

— Усі.

Через кілька хвилин вони були в кімнаті відеоспостереження.

На екранах миготіли записи з десятків камер.

Оператор перемотав відео назад.

— Ось.

На екрані з'явилася Вікторія.

Вона виходила з аудиторії.

Через кілька секунд до неї підійшла Марія.

Вони про щось коротко поговорили й разом звернули до службового коридору.

Далі...

Екран раптом вкрився перешкодами.

Рівно сім хвилин — суцільна темрява.

Потім запис відновився.

Коридор був порожнім.

Макар повільно відступив від монітора.

— Де Марія?

Сергій відповів одразу:

— Її теж немає.

За пів години поліція вже обшукувала весь університет.

Марію знайшли першою.

Вона сиділа в коморі старого корпусу.

Руки були зв'язані пластиковими стяжками.

На обличчі — сліди ударів.

Побачивши Макара, вона заплакала.

— Вони...

Вона не могла говорити.

— Спокійно.

Макар сам розрізав стяжки.

— Розкажи все.

Марія тремтячими руками витерла сльози.

— Вони змусили мене...

— Хто?

— Вони сказали, що якщо я не приведу Вікторію в службове крило... уб'ють мою молодшу сестру.

Макар мовчав.

Він бачив, що вона говорить правду.

— Я хотіла вас попередити...

Її голос зірвався.

— Але вони стежили за кожним моїм кроком.

— Ти бачила, куди її повезли?

Марія похитала головою.

— Ні.

— Щось запам'ятала?

Вона заплющила очі.

— Один із них сказав...

Макар нахилився ближче.

— Що саме?

— «До півночі він сам прийде до нас.»

У кабінеті ректора панувала важка тиша.

Макар стояв біля вікна.

На столі лежав синій зошит.

Він повільно відкрив його на наступній сторінці.

Почерк батька був рівним і чітким.

«Якщо вони заберуть найдорожчу для тебе людину, не поспішай. Саме цього вони й чекатимуть.»

Макар гірко всміхнувся.

— Запізнився, тату...

Телефон різко завібрував.

Невідомий номер.

Він відповів.

— Слухаю.

У слухавці почувся змінений електронікою голос.

— Хочеш знову побачити Вікторію?

Макар мовчав.

— Тоді приїдь один.

— Куди?

— На старий залізничний вокзал.

Голос зробив коротку паузу.

— І візьми із собою синій зошит.

Зв'язок обірвався.

У кабінеті запанувала тиша.

Ігор першим порушив її.

— Ви ж не поїдете самі?

Макар повільно подивився на фотографію Вікторії, що випадково лежала серед документів.

Його погляд став твердим.

— Поїду.

— Це самогубство.

— Можливо.

Він узяв синій зошит до рук.

— Але якщо я не приїду...

Він не договорив.

Бо всі й так зрозуміли закінчення цієї фрази.

І десь далеко, у темному приміщенні, Вікторія повільно розплющила очі.

Її руки були прикуті до металевого стільця.

А навпроти, у напівтемряві, сиділа людина, обличчя якої досі залишалося прихованим.

— Нарешті ти прокинулася, — спокійно промовив незнайомець.

— Тепер почнемо справжню розмову.