Глава 65. Друга фаза

Ці слова прозвучали холодно й безжально.

Чоловік у чорному автомобілі мовчки поклав слухавку.

Двигун тихо загуркотів.

За кілька секунд машина безшумно зникла в нічній темряві.

Макар ще раз перечитав записку.

«Довірся Вікторії. Вона сильніша, ніж ти думаєш.»

Він не розумів, що це означає.

Але був упевнений в одному — той, хто залишив повідомлення, знав набагато більше, ніж говорив.

— Віко, — тихо звернувся він.

Вона підняла очі.

— Від сьогодні ти не залишатимешся сама ні на хвилину.

Вона хотіла заперечити.

Та, побачивши його погляд, лише кивнула.

У ньому було не наказове холодне ставлення ректора.

У ньому був страх.

Страх втратити її.

Наступного ранку університет працював у звичному режимі.

Принаймні так здавалося студентам.

Насправді ж територію непомітно охороняли люди в цивільному.

На кожному вході стояли додаткові камери.

Ігор разом із Сергієм переглядали записи відеоспостереження.

Марія допомагала в приймальні, намагаючись поводитися так, ніби нічого не сталося.

Лише Макар знав, що спокій оманливий.

Синій зошит лежав у сейфі його кабінету.

Він ще не встиг прочитати його повністю.

Після останньої пари Вікторія вийшла з аудиторії.

У коридорі було незвично тихо.

Більшість студентів уже розійшлися.

Вона дістала телефон, щоб написати Макарові.

Саме в цей момент світло кілька разів блимнуло.

Потім згасло.

— Знову?..

Вона тихо зітхнула.

За останні тижні темрява почала асоціюватися лише з небезпекою.

У кінці коридору почувся жіночий голос.

— Вікторіє!

Це була Марія.

— Швидше! Макар Сергійович просив привести вас до нього.

— Зараз?

— Так. Це терміново.

Не підозрюючи нічого дивного, Вікторія рушила за нею.

Вони звернули до службового крила університету.

Тут майже нікого не було.

— Маріє...

Вікторія раптом зупинилася.

— Кабінет ректора в іншому боці.

Марія теж зупинилася.

Повільно обернулася.

На її обличчі зникла звична доброзичлива усмішка.

— Я знаю.

Вікторія відчула, як серце пропустило удар.

— Тоді... куди ми йдемо?

Марія зробила крок уперед.

Її голос став тихим.

— Пробач.

Вікторія не встигла нічого відповісти.

Позаду хтось накрив їй обличчя тканиною з різким запахом.

Світ навколо почав розпливатися.

Останнє, що вона побачила, були очі Марії.

У них блищали сльози.

— Пробач мені... — ледь чутно прошепотіла вона.

І темрява остаточно поглинула Вікторію.

За кілька хвилин двері кабінету ректора різко відчинилися.

До приміщення вбіг захеканий Ігор.

— Макаре!

Той підвів голову від синього зошита.

— Що сталося?

Ігор зблід.

— Вікторія зникла.

Макар повільно підвівся.

Кілька секунд він мовчав.

Потім тихо запитав:

— Камери?

— Вимкнули одночасно на сім хвилин.

Макар стиснув кулаки.

Він зрозумів.

Друга фаза вже почалася.

І цього разу ворог завдав удару саме туди, де боліло найбільше.