Глава 64. Нічний гість

Стук у двері був спокійним.

Навіть надто спокійним для другої години ночі.

Усі завмерли.

Ігор інстинктивно вимкнув ліхтар.

Архів занурився в напівтемряву.

Макар обережно поклав синій зошит до своєї сумки.

— Хто там? — голосно запитав він.

Кілька секунд у відповідь було чути лише тишу.

Потім пролунав знайомий жіночий голос:

— Це я... Марія.

Макар переглянувся з Вікторією.

Ігор повільно відчинив двері.

На порозі справді стояла Марія.

Але виглядала вона незвично.

Її волосся було розкуйовджене, а обличчя — бліде.

Вона важко дихала.

— Нам треба негайно йти звідси.

— Що сталося? — запитав Макар.

Вона озирнулася через плече.

— Вони вже знають, що ви знайшли зошит.

Усі насторожилися.

— Звідки ти знаєш?

Марія на мить заплющила очі.

— Бо мені щойно подзвонили.

— Хто?

— Чоловік, якого я ніколи не бачила.

— І що він сказав?

Її губи затремтіли.

— «Передай Макару, що тепер він читає останню книгу у своєму житті.»

Вікторія відчула, як по шкірі пробіг мороз.

Вони швидко залишили архів.

Макар не сказав нікому, що синій зошит лежить у його сумці.

Навіть Вікторії.

Не тому, що не довіряв їй.

А тому, що боявся.

Якщо вороги дізнаються, де він, небезпека для неї стане ще більшою.

Вони вийшли на університетське подвір'я.

Ніч була напрочуд тихою.

— Сергію, — звернувся Макар до начальника охорони, — посильте охорону всіх корпусів.

— Уже зроблено.

Раптом один із охоронців підбіг до них.

— Макаре Сергійовичу!

— Що таке?

— Біля вашого автомобіля...

Він не договорив.

Усі швидко рушили до парковки.

На чорному капоті машини лежала біла троянда.

Під нею — невелика записка.

Макар обережно розгорнув її.

«Не всі секрети варто відкривати.»

А нижче була приписка, зроблена іншим почерком.

«Довірся Вікторії. Вона сильніша, ніж ти думаєш.»

Макар зблід.

Вікторія теж прочитала записку.

— Це...

— Так.

Він упізнав цей почерк.

Він уже бачив його.

Саме ним був написаний лист, який лежав у годиннику його батька.

Отже...

Хтось, хто допомагав його батькові багато років тому, був живий.

І продовжував стежити за ними.

Та поки Макар обдумував цю думку, за кілька десятків метрів від університету чоловік у чорному автомобілі спостерігав за ними через бінокль.

— Вони знайшли зошит, — тихо промовив він у телефон.

У слухавці запанувала коротка тиша.

Потім знайомий холодний голос відповів:

— Тоді починаємо другу фазу.

— А дівчина?

— Вона більше не приманка.

Голос став ще холоднішим.

— Відтепер вона — головна ціль.