Глава 63. Синій зошит

Дорогою назад до університету в автомобілі панувала мовчанка.

Макар не відривав погляду від дороги.

У голові безперервно крутилися слова з диктофона:

«Знайди зошит із синьою обкладинкою...»

Вікторія крадькома дивилася на нього.

Вона бачила, як сильно він намагався зберігати самовладання.

Але сьогодні це давалося йому особливо важко.

Вона несміливо поклала долоню на його руку.

— Ми знайдемо його.

Макар на мить перевів на неї погляд.

Уперше за весь вечір його очі стали трохи теплішими.

— Дякую...

Вона не прибрала руки.

І він теж.

Університет зустрів їх незвичною тишею.

Було вже далеко за північ.

Старий корпус майже повністю спорожнів.

Лише черговий охоронець відчинив їм двері.

— Макаре Сергійовичу, ви впевнені, що хочете зараз шукати?

— Так.

Він навіть не вагався.

— Якщо чекати до ранку, може бути запізно.

Кабінет, у якому багато років тому працював батько Макара, давно використовували як архів.

Старі меблі вкривав товстий шар пилу.

На полицях стояли десятки коробок.

Ігор увімкнув ліхтар.

— З чого почнемо?

Макар мовчки підійшов до старого письмового столу.

Провів рукою по його поверхні.

Саме тут він колись сидів маленьким хлопчиком.

Саме тут батько вчив його писати перші літери.

Він висунув верхню шухляду.

Порожньо.

Другу.

Лише пожовклі документи.

Третя теж нічого не дала.

— Може, запис був про інше місце? — припустив Ігор.

Макар похитав головою.

— Ні.

Він уважно оглянув стіл.

Раптом його погляд зупинився на різьбленому візерунку збоку.

Одна деталь виглядала трохи інакше.

Він натиснув на неї.

Пролунав тихий клац.

Усередині столу відкрилася потаємна шухляда.

Усі завмерли.

Там лежав лише один предмет.

Тонкий синій зошит.

Макар обережно взяв його до рук.

На першій сторінці великими літерами було написано:

«Якщо ти читаєш це, значить, настав час дізнатися правду.»

Він перегорнув сторінку.

Почерк був знайомим.

Почерк його батька.

Перший запис починався словами:

«Людина, яка нас зрадила, працювала зі мною багато років. Я вважав її своїм другом...»

У цей момент у коридорі почувся звук кроків.

Усі одночасно підняли голови.

Кроки були повільними.

Упевненими.

Вони наближалися до дверей архіву.

Макар швидко зачинив зошит.

Світло ліхтаря ковзнуло до дверей.

Хтось зупинився просто за ними.

А потім у двері тихо, майже ввічливо, постукали.