Глава 62. Запис

Ніхто не промовив ні слова.

У маленькій кімнаті було так тихо, що чулося лише гудіння генератора, який живив прожектори надворі.

Макар повільно підійшов до столу.

Поруч із диктофоном лежала ще одна маленька картка.

На ній знайомим почерком було написано:

«Слухай до кінця. Не зупиняй запис, навіть якщо почуєш те, у що не захочеш повірити.»

Він глибоко вдихнув.

Натиснув кнопку відтворення.

Кілька секунд було чути лише шипіння.

Потім пролунав чоловічий голос.

Не батька.

Незнайомий, але впевнений.

— Якщо цей запис увімкнули, значить, Олег уже не з нами...

Макар завмер.

— Ви знаєте цей голос? — тихо запитала Вікторія.

Він похитав головою.

Запис тривав.

— Мене звати Андрій Лозовий. Я був другом твого батька. Якщо він не зміг завершити справу, це означає лише одне — нас почали прибирати одного за одним.

Ігор швидко занотовував кожне слово.

— Ми зібрали докази проти людей, які багато років керували містом із тіні. Але серед них був той, кого ми не підозрювали до останнього...

Запис на мить урвався.

Усі напружено переглянулися.

За кілька секунд голос повернувся.

— Якщо хочеш дізнатися його ім'я... знайди зошит із синьою обкладинкою. Він залишився там, де почалася вся ця історія.

Запис знову засичав.

І остаточно обірвався.

— Там, де почалася вся ця історія... — задумливо повторила Вікторія.

— Це може бути будь-що, — сказав Ігор.

— Дім його батьків. Старий банк. Університет...

Макар мовчав.

Він дивився на диктофон.

Раптом у пам'яті сплив спогад.

Йому було лише сім років.

Батько привів його до свого кабінету.

Посадив за стіл.

І сказав:

— «Пам'ятай, сину. Університет — це місце, де почалося все найважливіше в моєму житті.»

Макар різко підвів голову.

— Університет.

Ігор здивовано подивився на нього.

— Ви впевнені?

— Майже.

Він обережно поклав диктофон до пакета з речовими доказами.

— Ми повертаємося.

Коли вони вже виходили з таємної кімнати, один із криміналістів покликав Макара.

— Макаре Сергійовичу!

Він обернувся.

— Ми дещо знайшли.

Криміналіст простягнув прозорий пакет.

У ньому лежав срібний запонок із вигравіруваною літерою «К».

Макар уважно придивився.

Його обличчя повільно зблідло.

— Ні...

— Ви його впізнали?

Він повільно кивнув.

— Такі запонки були лише в однієї людини.

— У кого?

Макар кілька секунд мовчав.

Потім тихо відповів:

— У нинішнього голови наглядової ради університету.

Вікторія відчула, як по спині пробіг холодок.

Якщо Макар мав рацію, це означало лише одне.

Хтось із найвпливовіших людей університету був набагато ближче до цієї справи, ніж вони могли уявити.