Глава 61. Обсерваторія

Вікторія завмерла.

— Ми їдемо?

Макар уже взяв зі столу ключ із цифрою 12, блокнот і теку з документами.

— Так.

Ігор, який почув останні слова, одразу приєднався до них.

— Поліція вже там?

— Так. Місце оточили, але нічого не чіпають. Чекають на мене.

Стара міська обсерваторія стояла на пагорбі за містом.

Колись сюди приходили студенти-астрономи, а тепер будівля була покинута.

Коли автомобіль Макара під'їхав до воріт, їх уже чекали кілька поліцейських машин.

Територію освітлювали потужні прожектори.

— Макаре Сергійовичу, — назустріч вийшов слідчий. — Дякуємо, що так швидко приїхали.

— Хто загиблий?

— Документів при ньому не було. Особу ще встановлюємо.

Макар мовчки кивнув.

— Проведіть мене.

Тіло лежало просто під старим куполом обсерваторії.

Чоловік був одягнений у темний костюм.

На вигляд — років п'ятдесят.

Жодних видимих слідів боротьби.

Лише на грудях лежала стара чорно-біла фотографія.

Макар обережно нахилився.

На знімку були троє людей.

Його батько.

Колишній ректор університету.

І ще один чоловік, якого він уже бачив на старих документах.

Але тепер на фотографії було дещо нове.

Червоним маркером хтось перекреслив обличчя двох чоловіків.

Батька.

І загиблого.

Третє обличчя залишилося недоторканим.

— Це не випадковість, — тихо сказав Макар.

— Ми теж так думаємо, — відповів слідчий.

Поки криміналісти працювали, Вікторія повільно оглядала приміщення.

Пил лежав товстим шаром майже всюди.

Майже.

Біля старого телескопа вона помітила чіткі сліди взуття.

— Макаре Сергійовичу...

Він одразу підійшов.

— Дивіться.

Сліди вели до кам'яної стіни.

І там раптово обривалися.

Макар уважно провів рукою по холодному каменю.

Щось здалося йому дивним.

Один із каменів трохи виступав уперед.

Він натиснув на нього.

Пролунав тихий металевий звук.

Повільно, зі скрипом, частина стіни почала відсуватися вбік.

За нею відкрився вузький прохід.

Усередині було темно.

— Ніхто не заходить! — наказав слідчий.

Але Макар уже світив ліхтариком усередину.

У кінці проходу виднілися невеликі металеві двері.

На них була знайома цифра.

12.

Макар і Вікторія одночасно переглянулися.

Той самий номер.

Ключ із листа його батька лежав у кишені піджака.

Макар повільно дістав його.

Він ідеально підійшов до старого замка.

Замок клацнув.

Двері відчинилися.

Усередині була невелика кімната.

Посеред неї стояв старий дерев'яний стіл.

А на столі лежав диктофон.

Поруч — записка.

Усього один рядок:

«Макаре, якщо ти це читаєш, значить, я все ж таки встиг...»