Глава 60. Попередження

Макар більше не ставив запитань.

Він швидко вийшов із кабінету, а Вікторія, Ігор і Марія рушили за ним.

Коридорами вже ширилися чутки.

Студенти визирали з аудиторій, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Біля головного входу юрмилися охоронці.

— Усіх відвести подалі від автомобіля! — наказав Макар.

Сергій одразу почав відтісняти людей.

— Ніхто не наближається! Викликайте вибухотехніків!

Чорний позашляховик стояв посеред площі перед університетом.

Двигун був вимкнений.

Тоновані вікна не дозволяли роздивитися салон.

На лобовому склі червоною фарбою було написано:

«Час закінчується».

Вікторія мимоволі зробила крок ближче до Макара.

Він відчув це й непомітно став перед нею, ніби закриваючи собою.

За двадцять хвилин прибули вибухотехніки.

Робот повільно обстежив автомобіль.

Усі чекали, затамувавши подих.

Нарешті керівник групи зняв захисний шолом.

— Вибухівки немає.

Навколо пролунав полегшений зітх.

— Але...

Макар насторожився.

— Усередині дещо є.

Дверцята автомобіля обережно відчинили.

На водійському сидінні лежала чорна папка.

І більше нічого.

Вибухотехнік передав її Макарові.

Той відкрив папку.

Усередині були десятки фотографій.

На кожній — він і Вікторія.

Університет.

Кав'ярня.

Ботанічний сад.

Її будинок.

Навіть момент, коли він перев'язував подряпину на її щоці після бібліотеки.

Хтось стежив за ними майже від самого початку.

На останній фотографії великими літерами було надруковано:

«Її слабкість — ти. Твоя слабкість — вона.»

Макар повільно заплющив очі.

Вони вже навіть не приховували своїх намірів.

Коли натовп розійшовся, Марія несміливо підійшла до Макара.

— Можна... поговорити?

Він кивнув.

Вони відійшли трохи далі.

Марія озирнулася, переконуючись, що їх ніхто не чує.

— У блокноті мого батька є не все.

— Що ти маєш на увазі?

Вона нервово стиснула ремінець сумки.

— Перед смертю він сказав мені одну фразу.

— Яку?

— «Якщо Макар знайде ключ, відведи його до старої обсерваторії.»

Макар насупився.

— Обсерваторії?

— Так.

— Але вона закрита вже багато років.

Марія тихо кивнула.

— Саме тому її ніхто не шукає.

Увечері Макар сидів у своєму кабінеті.

На столі лежали ключ із цифрою 12, лист батька, блокнот і фотографії.

Вікторія тихо зайшла до кабінету.

— Можна?

— Звісно.

Вона сіла навпроти.

Кілька хвилин обоє мовчали.

Потім Вікторія тихо сказала:

— Мені страшно.

Макар уважно подивився на неї.

— Мені теж.

Вона здивовано всміхнулася.

— Ви вперше це визнаєте.

Він опустив очі.

— Бо вперше боюся не за себе.

Їхні погляди зустрілися.

Здавалося, ще одна мить — і між ними зникнуть останні бар'єри.

Та тишу розірвав телефонний дзвінок.

Макар відповів.

Обличчя його миттєво змінилося.

— Коли це сталося?

...

— Зрозумів. Нікуди не заходьте. Я вже їду.

Він повільно поклав телефон.

Вікторія підвелася.

— Що сталося?

Макар подивився їй у вічі.

— У старій обсерваторії...

Він зробив коротку паузу.

— Знайшли тіло чоловіка.

І поруч із ним лежить фотографія мого батька.