Глава 58. Лист

Макар ще кілька секунд дивився на напис.

Конверт був старим, пожовклим від часу, але добре збереженим. На ньому не було ні адреси, ні печатки — лише ці три слова.

— Макаре Сергійовичу! — гукнув Сергій. — Ви цілі?

— Так.

Макар допоміг Вікторії підвестися.

— Ти не поранилася?

Вона похитала головою, хоча на щоці виднілася тонка подряпина від уламка скла.

Він обережно торкнувся її щоки.

— Кров...

— Це лише подряпина.

Але Макар усе одно дістав хустинку й обережно притиснув її до ранки.

Вікторія дивилася на нього мовчки.

Попри хаос навколо, у цей момент для неї існували лише його теплі руки й стурбований погляд.

Ігор, який підійшов ближче, усміхнувся куточком губ.

«Нарешті ви перестали приховувати очевидне...» — подумав він, але нічого не сказав.

За кілька хвилин будівлю бібліотеки повністю оглянули.

Незнайомця не знайшли.

— Він ніби розчинився, — похмуро промовив Сергій.

— У старих будівлях часто є приховані проходи, — відповів Макар.

— Перевіримо кожен метр.

Та Макар уже майже не слухав.

Його увага була прикута до конверта.

«Не відкривай тут...»

Чому?

Невже хтось знав, що за ними спостерігають?

Пізно ввечері вони повернулися до кабінету ректора.

Макар зачинив двері.

У кімнаті залишилися лише він, Вікторія та Ігор.

— Тепер можна? — запитав Ігор.

Макар кивнув.

Він повільно відкрив конверт.

Усередині лежали складений аркуш паперу та маленький старовинний ключ із вибитою цифрою 12.

Вікторія затамувала подих.

Макар розгорнув лист.

Він був написаний знайомим почерком.

Почерком його батька.

«Сину, якщо цей лист у твоїх руках, значить, ти вже знайшов правильний шлях. Але пам'ятай: не кожен, хто називає себе другом, ним є. Людина, яка допоможе тобі завершити мою справу, має на шиї знак ластівки. Не шукай відповіді в минулому — вона поруч із тобою. І найголовніше: бережи дівчину. Вона опинилася в цій історії не випадково.»

У кімнаті запанувала тиша.

Вікторія повільно опустила лист.

— «Вона опинилася в цій історії не випадково...»

Її голос тремтів.

— Що це означає?

Макар не знайшов відповіді.

Він міцніше стиснув старовинний ключ.

Раптом Ігор різко підвів голову.

— Зачекайте...

— Що?

— Ластівка.

Він зблід.

— Я сьогодні бачив цей знак.

Макар і Вікторія одночасно подивилися на нього.

— Де?

Ігор нервово ковтнув.

— На шиї нової секретарки ректора.

У кабінеті знову настала тиша.

Макар повільно підвівся.

Він добре пам'ятав, що нова секретарка почала працювати в університеті лише три тижні тому.

І до цього моменту ніхто не звертав уваги на маленьке татуювання у вигляді ластівки під її лівим вухом.