Глава 57. Архівна зала

У навушнику запанувала тиша.

— Віко! — різко промовив Макар. — Віко, ти мене чуєш?

Жодної відповіді.

Лише короткий тріск, після якого зв'язок остаточно зник.

Ігор швидко перевірив обладнання.

— Це не технічна несправність.

— Тоді що?

— Хтось увімкнув глушник сигналу.

Макар більше не вагався.

— За мною!

Він першим кинувся до сходів.

Тим часом Вікторія не відводила погляду від незнайомця.

Чоловікові було близько шістдесяти років.

Сиве волосся, темне пальто, спокійний і впевнений погляд.

Він зовсім не був схожий на людину, яка звикла погрожувати.

Навпаки.

Його стриманість лякала навіть більше.

— Хто ви? — повторила Вікторія.

Він ледь усміхнувся.

— Людина, яка багато років чекала цієї зустрічі.

— Навіщо ви мене сюди покликали?

— Не тебе.

Вона насупилася.

— Тоді кого?

— Макара.

Вікторія відчула, як серце прискорилося.

— Він уже тут.

— Я знаю.

Чоловік кивнув у бік старої книжкової шафи.

— І саме цього я хотів.

Макар уже біг вузьким коридором другого поверху.

За ним — Ігор, Сергій та оперативники.

Попереду виднілися двері архівної зали.

— Обережно! — попередив Сергій.

Макар рвучко відчинив двері.

Зала була майже порожньою.

Біля вікна стояли лише двоє.

Вікторія.

І незнайомець.

— Відійди від неї! — різко сказав Макар.

Чоловік повільно повернувся до нього.

Його обличчя залишалося абсолютно спокійним.

— Минуло багато років, Макаре.

— Ми знайомі?

— Особисто — ні.

Але я добре знав твого батька.

У приміщенні стало тихо.

— Хто ви?

— Моє ім'я зараз нічого тобі не скаже.

Він дістав із внутрішньої кишені старий конверт.

— Це мав отримати ти.

Макар напружився.

— Не рухайтеся! — крикнув один з оперативників.

Але незнайомець навіть не глянув у його бік.

Він простягнув конверт Макарові.

— Якщо хочеш дізнатися правду, перестань шукати ворога серед тих, хто на виду.

Макар не поспішав брати конверт.

— Чому я маю вам вірити?

На обличчі чоловіка з'явився сумний усміх.

— Не повинен.

Він зробив коротку паузу.

— Але твій батько вірив.

Ці слова прозвучали настільки несподівано, що Макар мимоволі зробив крок уперед.

Саме цього й чекали.

За вікном раптом пролунав оглушливий вибух.

Скло розлетілося на сотні уламків.

У залі згасло світло.

Спрацювала пожежна сигналізація.

Приміщення наповнилося густим білим димом.

— Усі вниз! — крикнув Сергій.

Макар інстинктивно схопив Вікторію й притиснув до себе, прикриваючи її від уламків.

Коли дим почав розсіюватися, незнайомець уже зник.

На підлозі залишився лише той самий конверт.

Макар підняв його.

На зворотному боці акуратним почерком було написано лише три слова:

«Не відкривай тут.»