Глава 55. Пастка

Чоловік у чорному капюшоні повільно опустив телефон.

Він ще кілька секунд дивився на освітлені вікна квартири Вікторії.

Потім розвернувся і зник у темряві.

Наступного ранку університет жив звичним життям.

Студенти поспішали на пари, викладачі обговорювали розклад, у коридорах лунав сміх.

Лише Макар знав, наскільки оманливим був цей спокій.

Він майже не спав.

Перед очима знову і знову виникали слова батька з відеозапису, напис на конверті й постать незнайомця, який вирвав його просто з рук.

У двері кабінету постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшов Ігор.

— Є новини.

— Вдалося відновити відео?

— Частково. Але це займе ще час.

Він поклав на стіл іншу папку.

— Зате ми знайшли дещо цікаве.

Макар відкрив її.

Усередині були копії старих документів.

— Це фінансові звіти університету двадцятип'ятирічної давності.

— І що в них?

— Підпис одного з членів наглядової ради.

Макар уважно придивився.

Його серце завмерло.

Прізвище було йому знайоме.

Саме його нещодавно згадувала мати.

— Невже...

— Так, — тихо сказав Ігор. — Схоже, ця історія почалася значно ближче до університету, ніж ми думали.

Тим часом Вікторія сиділа на лекції.

Викладач щось пояснював біля дошки, але вона майже не слухала.

Її думки були поруч із Макаром.

Після всього, що сталося, вона вже не могла уявити день, не думаючи про нього.

Телефон тихо завібрував.

Повідомлення.

Невідомий номер.

«Хочеш дізнатися правду про Макара? Приходь сьогодні о 18:00 до старої бібліотеки. Приходь одна.»

Вікторія завмерла.

Серце боляче стислося.

«Знову...»

Вона вже хотіла видалити повідомлення.

Але за секунду прийшло друге.

До нього було прикріплене фото.

Макар.

Він виходив із головного корпусу університету лише кілька хвилин тому.

Отже, за ним знову стежили.

Вікторія міцно стиснула телефон.

«Ні... Цього разу я не зроблю ту саму помилку.»

Вона одразу підвелася після закінчення пари й попрямувала до ректорату.

Макар саме обговорював із Ігорем відновлення відео, коли почув швидкі кроки в коридорі.

Двері різко відчинилися.

— Макаре Сергійовичу...

Вікторія важко дихала.

— Мені знову написали.

Вона простягнула йому телефон.

Макар уважно прочитав повідомлення.

Потім повільно підняв на неї погляд.

І вперше за довгий час щиро усміхнувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що цього разу ти прийшла до мене.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Я зрозуміла... що сама вже не впораюся.

Макар на кілька секунд затримав її погляд.

— І не повинна.

Він дістав телефон і набрав номер начальника охорони.

— Сергію, готуйте людей.

— Що сталося?

— Здається, сьогодні ми не підемо в пастку.

Він перевів погляд на Вікторію.

— Ми її підготуємо для них.

У її очах з'явилося легке хвилювання.

— Ви хочете використати мене як приманку?

Макар рішуче похитав головою.

— Ні.

Він зробив крок ближче.

— Я хочу, щоб вони повірили, ніби ти прийшла сама.

І цього разу ми будемо чекати на них першими.