Глава 54. Перший крок на зустріч

У кабінеті ректора запанувала важка тиша.

Макар повільно перевів погляд на Ігоря.

— Її можна від'єднати від мережі?

— Уже зробив.

Ігор витягнув флешку з ноутбука.

— Але якщо передача даних почалася, цілком можливо, що частину інформації вони вже отримали.

Макар мовчки провів рукою по обличчю.

Здавалося, противник завжди випереджає їх на один крок.

— Значить, нам потрібно зробити те, чого вони не очікують.

— Що саме? — запитала Вікторія.

Він на мить замислився.

— Почати діяти першими.

Було вже майже опівночі.

Ігор із поліцейськими залишився працювати над відновленням відео, а Макар запропонував відвезти Вікторію додому.

Вона не заперечувала.

Дорогою вони майже не розмовляли.

Місто повільно засинало, а дощ тихо барабанив по лобовому склу.

Нарешті Вікторія порушила мовчання.

— Ви дуже змінилися.

Макар здивовано подивився на неї.

— У якому сенсі?

— Раніше ви нікого не підпускали до себе.

Він ледь усміхнувся.

— А зараз?

— Зараз... ви хоча б намагаєтеся довіряти.

Він нічого не відповів.

Бо вона мала рацію.

Ще кілька місяців тому він був переконаний, що найкращий спосіб захистити себе — тримати всіх на відстані.

А тепер боявся лише одного.

Втратити людину, яка сиділа поруч.

Біля будинку Вікторія не поспішала виходити з автомобіля.

— Макаре Сергійовичу...

— Так?

— Можна поставити особисте запитання?

— Спробуйте.

Вона нервово всміхнулася.

— Ви колись були щасливі?

Запитання застало його зненацька.

Він довго мовчав.

— Був.

— Коли?

— У дитинстві. Поки був живий батько.

Його голос став тихішим.

— Потім я навчився жити без цього відчуття.

Вікторія дивилася на нього, не відводячи очей.

— А зараз?

Макар зустрівся з нею поглядом.

Йому хотілося сказати правду.

Що останнім часом поруч із нею він знову почав відчувати те, що давно втратив.

Але він стримався.

— Зараз у мене є надія.

Вона ледь усміхнулася.

— Це вже немало.

Коли Вікторія вже взялася за ручку дверцят, Макар тихо покликав її:

— Віко...

Вона здивовано обернулася.

Уперше він звернувся до неї так просто.

Без офіційності.

Без дистанції.

Він сам це зрозумів лише після того, як вимовив її ім'я.

Вони кілька секунд мовчки дивилися одне на одного.

— Бережи себе, — тихо сказав він.

Вона відчула, як її серце пропустило удар.

— Якщо ви обіцяєте берегти себе теж.

Макар усміхнувся.

По-справжньому.

І ця усмішка була зовсім не схожа на ту стриману маску, до якої звикли всі в університеті.

Коли автомобіль зник за поворотом, Вікторія ще довго стояла біля під'їзду.

Вона торкнулася пальцями губ, стримуючи усмішку.

«Він назвав мене Вікою...»

Уперше за останні дні страх відступив.

Хоч ненадовго.

Та за нею з темряви уважно спостерігала постать у чорному капюшоні.

Незнайомець дочекався, поки вона зайде до під'їзду, і набрав номер.

— Вони стали занадто близькими.

У слухавці почувся знайомий холодний голос:

— Отже, настав час розлучити їх.

І цього разу — назавжди.