Глава 50. Особова справа

У кабінеті настала тиша.

— Ви впевнені? — різко запитав Макар.

Поліцейський кивнув.

— Охоронець помітив чоловіка в архіві. Коли його спробували затримати, він утік через службовий вихід.

— Щось зникло?

— Архіваріус саме перевіряє.

Макар більше не став чекати.

— Ходімо.

Він швидко вийшов із кабінету.

Вікторія, Ігор і двоє оперативників рушили слідом.

Архів університету знаходився в підвалі старого корпусу.

Коли вони спустилися вниз, літня архіваріус нервово перебирала папки.

— Усе перевернуто...

Вона показала на відкриту шафу.

— Він шукав лише одну теку.

— Мою? — уточнив Макар.

— Так.

Жінка важко зітхнула.

— Але не знайшов.

— Де вона?

Архіваріус мовчки підійшла до старого сейфа.

Відчинила його.

І дістала товсту темно-синю папку.

— Я ніколи не зберігала особові справи ректорів разом з іншими документами.

Макар узяв теку до рук.

На обкладинці було написано:

«Макар Сергійович Коваль. Особова справа.»

Він відкрив її.

Перші сторінки були звичайними.

Заява про вступ.

Накази.

Характеристики.

Нічого дивного.

Але коли він перегорнув майже до кінця, із папки випав пожовклий конверт.

Усі завмерли.

— Цього тут не повинно бути... — прошепотіла архіваріус.

Макар обережно відкрив його.

Усередині лежав старий чорно-білий знімок.

На фотографії були троє чоловіків.

Одного з них Макар упізнав миттєво.

— Це мій батько...

Другий був йому незнайомий.

А ось третій...

Макар відчув, як у нього перехопило подих.

— Ні...

Вікторія підійшла ближче.

— Ви його знаєте?

Макар мовчки кивнув.

— Це колишній ректор університету.

— Той, який працював до вас?

— Так.

Ігор уважно подивився на фотографію.

— Виходить, вони були знайомі.

— Не просто знайомі, — тихо сказав Макар.

Він перевернув світлину.

На звороті чорнилом було написано:

«Якщо ти дивишся на це фото, значить, мені не вдалося завершити справу. Довіряй лише тому, хто знає про сховище.»

Усі переглянулися.

Вікторія першою порушила мовчання.

— Це написав ваш батько?

— Так...

Макар упізнав його почерк.

Раптом телефон Ігоря різко задзвонив.

Він відповів.

Кілька секунд мовчки слухав.

Потім його обличчя зблідло.

— Що сталося? — запитав Макар.

Ігор повільно опустив телефон.

— Щойно повідомили...

— Кажи.

— Старий банк, під яким знаходиться «Сховище №12»...

Він ковтнув клубок у горлі.

— Десять хвилин тому там сталася пожежа.

Макар стиснув фотографію в руці.

У голові була лише одна думка.

Хтось намагається знищити докази раніше, ніж вони до них дістануться.