Глава 49. Світлина

Ніч минула майже без сну.

Макар так і просидів у кріслі біля вікна, час від часу поглядаючи на подвір'я.

Поліцейський автомобіль усе ще стояв біля під'їзду.

Близько п'ятої ранку Вікторія тихо вийшла з кімнати.

Вона була загорнута в теплий светр, а в руках тримала чашку чаю.

Побачивши, що Макар не спить, вона тихо сказала:

— Ви жодної хвилини не відпочивали...

Він лише ледь усміхнувся.

— Не хотілося.

— Через мене?

Макар подивився їй у вічі.

— Через те, що я не міг дозволити собі заснути.

Вікторія мовчки поставила чашку на стіл.

— Ви не повинні весь час мене захищати.

— Повинен.

Вона здивовано підняла очі.

Макар одразу зрозумів, що сказав зайве.

— Тобто... зараз це необхідно.

Але було вже пізно.

Вікторія почула першу відповідь.

І вона зігріла її сильніше за гарячий чай.

О восьмій ранку у двері подзвонили.

Один із поліцейських заніс великий жовтий конверт.

— Його щойно знайшли у вашій поштовій скриньці.

Макар насторожився.

— Ви перевірили?

— Так. Вибухівки немає.

Криміналісти вже оглянули конверт, але попросили відкривати його в рукавичках.

Макар обережно розірвав край.

Усередині лежала лише одна фотографія.

Він повільно дістав її.

На знімку були вони.

Макар і Вікторія.

Учора вночі.

Через незашторене вікно квартири.

Вікторія спала на дивані.

А він сидів у кріслі біля вікна.

Фотографію зробили з вулиці.

З дуже близької відстані.

На звороті чорним маркером було написано:

«Навіть коли ти поруч, ми бачимо все.»

Вікторія зблідла.

— За нами... стежили всю ніч...

Макар мовчки стиснув фотографію.

У ньому наростав гнів.

Хтось не просто погрожував.

Хтось навмисно показував, що може дістатися до них будь-якої миті.

За годину вони вже були в університеті.

Поліцейські тимчасово облаштували штаб у кабінеті ректора.

На столі лежали всі докази:

фотографії,

лист із бібліотеки,

годинник,

записка про сховище,

і новий знімок.

До кабінету зайшов Ігор.

На його обличчі ще залишалися синці після вчорашніх подій.

— Є новини.

Макар одразу підвівся.

— Кажи.

— Я знайшов згадку про «Сховище №12».

У кабінеті запала тиша.

— Де?

— У старому архіві.

Ігор поклав на стіл пожовклу папку.

— Двадцять п'ять років тому в місті існувала мережа банківських сховищ, які здавали в оренду під номерами.

Макар швидко перегорнув документи.

— І дванадцяте?

Ігор повільно кивнув.

— Воно досі існує.

— Де?

— Під старою будівлею Центрального банку.

Макар подивився на Вікторію.

Вона зрозуміла його без слів.

Саме там, імовірно, знаходилася відповідь, яку залишив його батько.

Але перш ніж хтось устиг щось сказати, у кабінеті пролунав сигнал тривоги.

Один із поліцейських різко натиснув кнопку на рації.

— Увага всім!

— Що сталося?

Поліцейський підвів очі.

— Хтось щойно намагався проникнути до архіву університету.

І, за словами охоронця, ця людина шукала лише одну справу.

Особову справу Макара Сергійовича.