Глава 48. Годинник

Макар обережно взяв кишеньковий годинник у руки.

Його пальці ледь помітно тремтіли.

Він пам'ятав цю річ із дитинства.

Пам'ятав, як батько іноді відкривав кришку, дивився на стрілки й усміхався.

Тоді це був звичайний спогад.

Тепер — частина загадки.

— Це справді годинник вашого батька? — тихо запитала Вікторія.

Макар мовчки кивнув.

— Я впізнав його одразу.

Криміналіст уважно оглянув знахідку.

— Не торкайтеся більше. Ми перевіримо його на відбитки пальців і ДНК.

Макар неохоче віддав годинник.

Та перш ніж покласти його до пакета, криміналіст натиснув на маленьку кнопку збоку.

Раптом пролунав тихий клац.

— Зачекайте...

Усі завмерли.

З внутрішньої частини корпусу висунулася тоненька прихована пластинка.

— Тут щось є.

Криміналіст обережно витягнув складений удвічі пожовклий аркуш паперу.

— Схоже, його ховали тут багато років.

Макар відчув, як серце закалатало ще сильніше.

Аркуш повільно розгорнули.

На ньому був намальований лише один символ.

Старовинний ключ.

А нижче — короткий напис:

«Сховище №12»

І більше нічого.

Поліцейські одразу забрали записку як речовий доказ.

— Ми перевіримо, чи є відбитки, — сказав криміналіст.

— І знайдемо, що таке «Сховище №12».

Макар лише кивнув.

Його думки були зовсім про інше.

«Батько знав, що одного дня я це знайду...»

Коли квартира спорожніла, залишилися лише Макар, Вікторія та двоє поліцейських біля входу.

Було вже далеко за північ.

Вікторія сиділа на дивані, закутавшись у ковдру.

Макар мовчки поставив перед нею чашку гарячого чаю.

— Дякую.

Вона взяла чашку обома руками.

— Не знаю, що було б, якби поліція не встигла...

— Не думайте про це.

Він сів поруч.

— Важливо, що зараз ви в безпеці.

Вона сумно усміхнулася.

— Ви щоразу так кажете.

Макар важко видихнув.

— Бо дуже хочу, щоб це було правдою.

На кілька секунд запала тиша.

— Макаре Сергійовичу...

— Так?

— Ви залишитесь ненадовго?

Вона одразу зніяковіла.

— Просто... я боюся заснути сама.

Він не вагався ні секунди.

— Залишуся.

У її очах промайнула вдячність.

За кілька кілометрів від них чорний позашляховик звернув у двір старого промислового комплексу.

Чоловік із татуюванням змії мовчки зайшов до кабінету.

У кріслі, спиною до дверей, сиділа невідома людина.

Обличчя приховував напівморок.

— Годинник знайшли, — коротко сказав чоловік.

— Я знаю.

Голос був спокійним.

— І записку теж.

— Так.

Запала мовчанка.

— Це проблема?

Людина повільно похитала головою.

— Ні.

— Чому?

— Бо вони ще не знають, що таке «Сховище №12».

Чоловік кивнув.

— Продовжуємо план?

Незнайомець повільно повернувся до вікна.

— Так.

— А що робити з дівчиною?

Кілька секунд було чути лише дощ, який почав стукати по шибках.

Потім пролунав холодний наказ:

— Поки що не чіпати.

— Чому?

— Бо вона потрібна нам живою.

Тим часом, у квартирі Вікторії, Макар сидів у кріслі біля вікна, не зводячи очей із темної вулиці.

Він не знав, що цієї ночі хтось уже спостерігав за будинком через об'єктив фотоапарата.

І наступний хід противника був набагато ближче, ніж він міг уявити.