Глава 47. Темрява

Вона завмерла.

Світла не було.

Квартира потонула в темряві.

— Хто тут?..

Її голос ледь тремтів.

У відповідь — тиша.

Лише десь у передпокої почувся тихий скрип підлоги.

Серце шалено калатало.

Вона повільно відступила на крок.

Потім ще на один.

Телефон усе ще був у її руці.

Тремтячими пальцями вона натиснула кнопку ліхтарика.

Тонкий промінь світла ковзнув по кімнаті.

Порожньо.

Вона повільно повернулася до коридору.

І саме в цей момент хтось різко зачинив вхідні двері.

Вікторія скрикнула.

— Допоможіть!

Унизу, біля будинку, поліцейський саме говорив по рації.

Крик почувся навіть крізь зачинені вікна.

— Другий поверх!

Він миттєво вибіг із автомобіля.

Ще двоє правоохоронців, які патрулювали неподалік, кинулися до під'їзду.

Тим часом Макар усе ще сидів навпроти матері.

Вона мовчки витирала сльози.

— Чому ти ніколи не розповідала мені цього?

— Бо боялася.

— Минуло понад двадцять років...

— А страх нікуди не зник.

Раптом телефон Макара різко задзвонив.

На екрані висвітився номер поліцейського, який чергував біля будинку Вікторії.

Макар відповів миттєво.

— Слухаю!

— Макаре Сергійовичу! У квартирі Вікторії, імовірно, стороння людина! Ми вже піднімаємося!

Він навіть не попрощався.

Вибіг із будинку.

Двигун автомобіля заревів майже одразу.

Поліцейські вибили двері квартири.

— Поліція! Не рухатися!

Ліхтарі освітили передпокій.

Вікторія сиділа на підлозі біля кухні, притиснувши руки до грудей.

— Він...

Вона не могла говорити.

— Де він?

Вона тремтячою рукою показала в бік балкона.

Поліцейські кинулися туди.

Балконні двері були відчинені.

За перилами колихалася мотузка.

Нападник утік по пожежній драбині.

— Дідько!

Один із поліцейських одразу кинувся надвір.

Та було вже запізно.

За кілька хвилин до будинку різко загальмував автомобіль Макара.

Він буквально забіг до квартири.

— Вікторіє!

Вона підвела голову.

Побачивши його, більше не змогла стримувати емоцій.

Підбігла до нього й міцно обійняла.

— Він був тут...

Її голос зривався.

— Я знаю.

Макар обережно пригорнув її до себе.

— Усе вже позаду.

Та сам він чудово розумів — це неправда.

Оглядаючи квартиру, криміналісти швидко помітили дивну річ.

На кухонному столі лежала невелика стара дерев'яна скринька.

— Це ваше? — запитав один із них.

Вікторія похитала головою.

— Ні... Я ніколи її не бачила.

Криміналіст обережно відкрив кришку.

Усередині лежав старий срібний кишеньковий годинник.

Макар зблід.

Він упізнав його відразу.

Такий самий годинник усе своє дитинство він бачив у руках свого батька.

На внутрішній кришці був вигравіруваний напис:

«Моєму синові. Коли настане час — знайди ключ.»

Макар мовчки дивився на годинник.

Його батько загинув багато років тому.

То як його особиста річ опинилася в квартирі Вікторії?

Відповідь могла бути лише одна.

Хтось навмисно хотів, щоб саме зараз він знайшов цей годинник.

І це означало, що гра перейшла на зовсім інший рівень.