Глава 44. Запізнення Олени

Слова Олени змусили Макара повільно відпустити Вікторію.

Він уважно подивився на жінку.

Її руки досі тремтіли, а пістолет уже лежав на землі за кілька кроків від неї.

Поліцейські машини одна за одною зупинилися біля оранжереї.

Правоохоронці швидко оточили територію.

— Усім залишатися на місцях! — пролунав наказ.

Макар інстинктивно став трохи попереду Вікторії, ніби закриваючи її собою.

Вона це помітила.

І хоч нічого не сказала, всередині стало тепліше.

Навіть після всього пережитого він думав насамперед про її безпеку.

Через кілька хвилин усі троє сиділи в службовому автобусі поліції.

Олена мовчала.

Вона дивилася у вікно так, ніби збиралася з думками.

Нарешті вона глибоко вдихнула.

— Я більше не можу мовчати.

Макар і Вікторія одночасно подивилися на неї.

— Тоді говори, — тихо сказав Макар.

Олена заплющила очі.

— Коли ми з тобою познайомилися кілька років тому, я працювала в юридичній компанії.

— Я пам'ятаю.

— Одного дня до мене звернулися люди, які запропонували дуже великі гроші.

— За що?

— За інформацію.

Макар насупився.

— Про мене?

Олена повільно кивнула.

— Спочатку це були лише дрібниці. Графік. Зустрічі. Робочі поїздки.

Вікторія мовчки слухала.

Кожне слово звучало все страшніше.

— Я думала, що це звичайне корпоративне шпигунство. Не більше.

— А потім?

Олена гірко всміхнулася.

— Потім зрозуміла, що вже не можу вийти з цієї гри.

— Хто вони?

Вона похитала головою.

— Я не знаю справжніх імен.

— Але ти бачила їх.

— Лише посередників.

У салоні знову запала тиша.

— Сьогодні вони мали лише налякати Вікторію, — тихо продовжила Олена. — Я не знала, що вони приїдуть зі зброєю.

Макар уважно дивився їй у вічі.

Він намагався зрозуміти, чи говорить вона правду.

— Чому ти вирішила все розповісти саме зараз?

Олена опустила голову.

— Бо коли той чоловік навів пістолет на Вікторію... я зрозуміла, що вони більше нікого не шкодуватимуть.

Вона ковтнула клубок у горлі.

— І тому що...

Її голос затремтів.

— Я більше не хочу жити зі страхом.

Поліцейський постукав у дверцята автобуса.

— Макаре Сергійовичу, вас просять оглянути місце події.

— Зараз.

Він уже збирався виходити, коли Олена раптом схопила його за рукав.

— Не їдьте сьогодні додому.

Макар здивовано подивився на неї.

— Чому?

— Бо вони знають, де ви живете.

Вікторія різко вдихнула.

Олена продовжила майже пошепки:

— І я боюся, що сьогоднішня невдача лише розлютила їх.

Макар ще не встиг нічого відповісти.

До автобуса швидким кроком підійшов один із криміналістів.

— У нас є знахідка.

— Яка?

— Біля місця, де стояв автомобіль нападників, ми знайшли мобільний телефон.

— І?

Криміналіст простягнув телефон Макару.

Екран світився.

На ньому було лише одне непрочитане повідомлення.

«План "Ректор" провалено. Переходимо до плану "Спадщина".»

Макар насупився.

— Що ще за «Спадщина»?..

Ніхто з присутніх поки не знав відповіді.

Але всі відчули: справжня небезпека тільки починається.